Перше місце серед країн розселення емігрантів посідала Чехословаччина. У травні 1919 р. частини Української Галицької армії під ударами переважаючих сил польської армії вимушені були перейти через Карпати на територію ЧСР, де їх було інтерновано. Для розміщення українців було організовано табір біля містечка Німецьке Яблонне. Влітку 1920 р. до ЧСР пробилася ще частина Галицької армії, яку було інтерновано в таборі в Ліберці [9.-Арк.11]. За даними «Енциклопедії українознавства», до ЧСР емігрувало близько 10 тис. воїнів Української Галицької армії [3, с. 572].

З 1921 р. визначилась стійка тенденція масового переїзду до ЧСР українських емігрантів, які на той час перебували в інших європейських країнах. Згідно з даними реєстраційно-статистичної секції Українського громадського комітету, у 1922 р. серед 2 023 зареєстрованих емігрантів 138 осіб (6,4 %) були колишніми полоненими на території ЧСР, 819 осіб (40,4 %) прибули з Польщі, 145 (7,2 %) - з південно-європейських держав (Болгарії, Югославії, Італії, Греції), 900 (45 %) - з інших країн, місце попереднього знаходження 21 особи не було установленим [10, с. 9]. За даними одного з керівників Українського громадського комітету Н. Григоріїва, на 1922 р. загальна чисельність українських емігрантів у ЧСР дорівнювала 20 тис. чоловік [11, с. 17].

У результаті еміграційних хвиль початку 20-х рр. Чехословаччина стала важливим осередком українських емігрантів, а Прага перетворилась на другу за значенням (після Відня) столицю української політичної еміграції. Тенденція до кількісного зростання в першій половині 20-х рр. української емігрантської колонії в ЧСР (насамперед за рахунок викладачів і студентів) була обумовлена прихильною урядовою політикою і, як наслідок, відкриттям у цій країні мережі українських освітніх закладів. Але наприкінці 20-х рр. внаслідок світової економічної кризи, через яку було значно скорочено розміри урядової фінансової допомоги, чисельність української колонії в ЧСР різко зменшилась: у 1929 р. вона налічувала лише 5 тис. осіб [6, с. 6].

Військова частина української еміграції, що опинилась на чужині внаслідок участі в подіях Першої світової війни у складі російської та австрійської армій, зосередилась переважно на території Німеччини та Італії. У Німеччині для полонених українців зі складу російської армії було створено окремі табори: у Вецлярі, Раштадті та Зальцведелі, де перебували переважно рядові бійці, та в Ганновер-Міндені, - для старшини. Загальна чисельність українців у цих таборах становила в 1915 р. близько 100 тис. осіб [12, с. 8]. Після закриття таборів частина емігрантів осіла у Берліні (за даними

Ф. Заставного, їх чисельність дорівнювала 50 тис. осіб [13, с. 17]), решта - у містах Вінсдорф, Гамбург, Ґеттинґен, Дрезден, Кенігсберґ, Кіль, Ляйпциґ, Мюнхен та ін. [4, с. 9]. Берлін став у міжвоєнний період значним центром гетьманського й націоналістичного руху через перебування в ньому гетьмана П. Скоропадського, диктатора ЗУНР Є. Петрушевича й керівника ОУН Є. Коновальця [3, с. 576]. Напередодні Другої світової війни загальна кількість українських емігрантів у Німеччині становила 10 тис. чоловік [1, с. 190].

Міністр закордонних справ УНР В. Темницький у листі до Д. Антоновича в червні 1919 р. повідомляв, що в Італії перебувало близько 100 тис. українців: понад 70 тис. західноукраїнських полонених з австрійської армії та близько 30 тис. наддніпрянців, переведених до Італії з австрійського полону [14, с. 18]. Українські військовополонені з обох армій були розміщені в таборах поблизу Верони, Касерти та інших міст [1, с. 170]. Після звільнення з полону більшість колишніх військових повернулись до рідних земель, решта переїхали до інших країн: наддніпрянці переважно до ЧСР, а галичани - до Австрії. Група студентів-українців залишилась на території Італії, у Римі.

Українці, які опинились поза межами рідних земель у складі білих армій Денікіна і Врангеля, розмістились переважно на території Болгарії, Туреччини та Югославії. Для цієї частини української еміграції було характерним небажання виділятися із російських емігрантських мас. Пояснювалось таке явище, по-перше, національною несвідомістю цього загону емігрантів. По-друге, через традиційні русофільські настрої урядів Болгарії та Югославії російська еміграція в цих країнах була впливовою й одержувала міцну фінансову допомогу. Тобто приналежність до російського емігрантського комплексу надавала українцям багато пільг, насамперед можливість одержувати регулярну матеріальну допомогу й поступати на державну службу. По-третє, будь-які прояви організованості серед українців викликали відверто вороже ставлення як з боку урядових кіл, так і з боку російської еміграції. Згідно з повідомленнями Української головної еміграційної ради в Парижі, на 1929 р. у Болгарії налічувалось майже 7 тис. українських емігрантів, але організованих і національно свідомих серед них було лише 200-300 осіб; відповідно в Югославії - близько 15 тис., але організованих - одиниці; 200-250 українських емігрантів перебували на території Туреччини [6, с. 6]. Крім українців зі складу білих армій, у Софії (Болгарія), Загребі, Любляні (Югославія) утворились