З середини 20-х рр. значення важливого центру української еміграції набула Франція. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, після виїзду С. Петлюри з Польщі у 1924 р. Франція, зокрема Париж, стала фактичним центром урядових кіл УНР [3, с. 576]. По-друге, з середини 20-х рр. до Франції переїхала значна частина колишніх інтернованих з українських таборів на території Польщі [15, с. 43-44]. По-третє, у другій половині 20-х рр. спостерігається масова хвиля трудових емігрантів із Західної України, які прямували до Франції на заробітки. У середині 30-х рр. через світову економічну кризу більшість заробітчан повернулися до рідних земель. За довідниковими даними, у 1930 р. українська етнічна група у Франції налічувала в цілому 40 тис. чоловік [1, с. 195]. Згідно з даними Української головної еміграційної ради, політичних емігрантів серед них було близько 10 тис. [6, с. 6]. У результаті зазначених переміщень Франція в 30-ті рр. стала одним з головних центрів української еміграції в Європі.

Невелика українська колонія у складі 300 осіб існувала у міжвоєнний період на території Бельгії (Л'єж, Лювен) [1, с. 163]. На жаль, відсутні статистичні дані про чисельний склад українських емігрантських осередків на території Великобританії (Лондон), Швейцарії (Женева), Греції, Фінляндії [16, с. 871]. Одиниці емігрантів українського походження налічувались у Люксембурзі, Нідерландах.

Стосовно загальної чисельності української політичної еміграції в Європі (тобто виключаючи «біженців», заробітчан та частину військовополонених) дослідники вважають, що за період 19171920 рр. з України виїхало понад 100 тис. чоловік [13, с. 16; 17, с. 5]. На середину 20-х рр. їх чисельність в Європі помітно скоротилася. Зменшення чисельності пояснюється насамперед тим, що на початку 20-х рр. розгорнувся процес рееміграції в Україну. Крім біженців із Західної України, до рідних земель повернулась більшість українських військовополонених з російської та австрійської армій (після ліквідації таборів для інтернованих у Польщі, Румунії, Німеччині, ЧСР), а також частина українців зі складу білих армій. Масова репатріація цих категорій емігрантів пояснюється, перш за все, бажанням повернутися до родин, які залишились на батьківщині, та важкими умовами життя в еміграції. Розчарування у своїх політичних ідеалах примусило повернутися до рідних земель і частину політичних емігрантів.

Таким чином, складення точних даних щодо чисельності українських емігрантів, що виїхали до європейських країн у 20-30-ті рр. ХХ ст, являє собою досить складне завдання через наявність кількох проблем. По-перше, це відсутність спеціальних статистичних матеріалів. В умовах Першої світової війни та тривалої збройної боротьби в Україні облік виїздів не вівся, статистичні дані не оброблялися. Пізніше було втрачено деякі документи українських емігрантських організацій, що містили відомості про їх кількісний склад.

По-друге, відповідні урядові установи багатьох європейських держав не вели окремої статистики щодо осіб української національності, включаючи їх до категорії російських емігрантів. Ще важче виокремити чисельно емігрантів-українців з так званого російського емігрантського комплексу, у складі якого вони опинились на території Болгарії, Туреччини, Югославії (маються на увазі українці, що воювали у складі білих армій Денікіна і Врангеля).

По-третє, визначенню відносно точної чисельності емігрантів заважає процес репатріації, який охопив по закінченні Першої світової війни насамперед маси мирного населення Галичини. Цю категорію емігрантів правильніше було б визначити терміном «біженці», бо їх виїзд поза межі України був явищем стихійним за характером та епізодичним за часом. Після короткотривалого перебування у таборах для полонених маса «біженців» повернулися на батьківщину. Крім того, процес репатріації охопив напочатку 20-х рр. частину військових і політичних емігрантів.

По-четверте, в 20-30-ті рр. до країн Європи на заробітки масово виїздили селяни й робітники із Західної України. Визначити чисельність трудових емігрантів можна лише приблизно, бо по закінченні сезонних робіт більшість заробітчан поверталися до рідних земель.

По-п'яте, веденню точної статистики заважає високий рівень динаміки міграцій українців в Європі (як міждержавних, так і всередині однієї країни), обумовлених економічними й політичними мотивами.

Джерела та література

Зарубіжні українці: Довідник. - К., 1991.

Енциклопедія українознавства. Словникова частина. - Репр. вид. 1955-1984 рр. - Львів, 1993. - Т. 1.

Енциклопедія українознавства. Загальна частина. - Репр. вид. 1949 р. - К., 1995. - Т. 2.

Леник В. Вчора, сьогодні, завтра. До історії українського інтернату в Мюнхені. - Мюнхен, 1990.

Давидовець О. Безробіття в Польщі і наша еміграція // Тризуб. - 1926. - Ч. 20.

Перша конференція української еміграції та Головна еміграційна рада. - Париж, 1929.

ІІІ делегатський з'їзд української еміграції у Польщі // Тризуб. - 1934. - Ч. 40.

Порохівський Г. Українська військова еміграція в Румунії // Табор. - 1930. - Ч. 13.

Доповідь про інтернування української еміграції // ЦДАВО України. - Ф. 4. - Оп.1. - Спр. 563.

Регістраційно-статистична секція // Рік праці Українського Громадського Комітету в ЧСР. - Прага, 1922.

Григоріїв Н. Чесько-українські стосунки // Нова Україна. - 1922. - Ч. 1.

Гебнер Р., Горбач А. Г. Українські емігранти в Німеччині // Народна газета. - 1995. - № 40.

Заставний Ф. Д. Українська діаспора. - Львів, 1991.

Онацький Є. Українська дипломатична місія в Італії. - Прага, 1941.

Трощинський В. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. - К., 1994.

Велика історія України. - Львів; Вінніпег, 1948.

Українська діаспора у світі: Довідник. - К., 1993