О. С. Ядловська

СТАНОВИЩЕ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ РЕСПУБЛІЦІ

Дослідження історії Української державності періоду Центральної Ради прискіпливо розглянуті в працях вітчизняних та зарубіжних науковців. З іншого боку, аспект участі у державотворчих процесах представників (або груп) національних меншин репрезентовано не так широко. В даній статті автор має на меті висвітлити питання представництва національних меншин, зокрема євреїв, в органах державної влади за доби Центральної Ради, а також розглянути ставлення самих євреїв до державних перетворень та співпраці їх з різними політичними силами зазначеного періоду. Актуальність проблеми полягає в можливості проаналізувати місце екстериторіального народу у керуванні країною проживання та проблеми „не розчинення" в титульній нації.

У березні 1917 р., після створення Центральної Ради під керівництвом М.Грушевського, ставлення до єврейського населення різко змінилось в позитивний бік. У Києві під час демонстрації, влаштованої єврейськими організаціями, коли процесія наблизилася до будинку Центральної Ради, на балконі був вивішений прапор з магендовидом, а міська капела підхопила Хатикву. Керівники українських організацій Бердичева також вітали єврейську демонстрацію. В уряді України з'явився міністр з єврейських справ. Цю посаду займали М.Зильберфарб, В.Лацькой, А.Ревуцький, І.Червоний, С.Гольденман був міністром праці, а А.Марголін - послом УНР в Лондоні. Південний комітет Бунда звернувся до своїх місцевих організацій із закликом "самим рішучим образом відмежуватися від більшовицької диктатури" [1, с.2]. Бунд і ще чотири єврейські партії мали своїх депутатів у Малій Раді, єврейські бороховські клуби діяли в ряді міст країни.

20 листопада 1917 р. Центральна Рада у своєму III Універсалі надала національно-персональну автономію національним меншостям України, що ще перебувала в складі Російської держави [2, с.2]. Коли 28 квітня Рада прийняла "Конституцію Української Республіки", закон про національно- персональну автономію ввійшов до неї як восьма глава. В.Винниченко, описуючи чотири роки історії української революції, відзначав, що на відміну від національних партій, що протидіяли українській справі, єврейські організації визнали Центральну Раду як законодавчий орган і брали участь у його роботі як рівні серед рівних. У своєму невеликому вступі до однієї з постанов "Поалей Цион" він писав, що євреї прийняли незалежність України як щось природне і неминуче, послідовно визнали себе громадянами цієї держави [3, с.40].

Проте, важка спадщина минулого, що виявлялася в атмосфері підозрілості і недовіри між українцями і євреями, згодом переросла в трагічні події. Ряд проектів депутати від українські партії в Раді готували, не радячись із представниками національних меншостей. Коли такі проекти вносилися в Раду, неукраїнські партії ставилися перед фактом і починали гарячково формувати своє, часом негативне відношення до них. Так було при голосуванні за ІІІ Універсал, що проголошував 20 листопада 1917 р. створення Української Народної Республіки в рамках Російської федерації. Євреї- депутати, що представляли російські партії і Бунд, проголосували проти. Інші єврейські партії утрималися, а сіоністи взагалі не з'явилися на засідання. Що стосується відношення єврейських партій до більшовиків, то воно також було неоднозначним. Три з них - Бунд, Об'єднані єврейські соціалісти і "Поалей Цион" схилялися до співробітництва з ними - вони здавалися їм виразниками соціальної справедливості і революційної активності. Вплив більшовиків особливо підсилився, коли вони стали правлячою силою в Росії. Однак переважна більшість членів єврейських організацій виявляло прихильність до меншовиків і ліберальних партій. Український історик І.Ф.Курас писав: "Революційні події 1917-1918 р. і насамперед українська національно-демократична революція перебороли відособленість єврейства, залучили єврейську інтелігенцію до найважливіших сфер громадського життя. Більшовики, у порівнянні з іншими політичними силами, змушені були в значно більшому ступені спиратися на єврейську інтелігенцію, оскільки й українська і російська інтелігенція в цілому вороже відносилися до радянської влади. З іншого боку, демагогічні гасла комуністів у національному питанні, не завжди зважена політика і практика українських урядів у відношенні єврейства, відвертий антисемітизм білого руху, відсутність твердої влади і поширення внаслідок цього погромів залучали єврейську інтелігенцію до більшовиків" [4, с.3].

Першим віце-секретарем з єврейських справ був М.Зильберфарб [5, арк.31]. Пізніше ця посада стала називатися "генеральний секретар", а потім - "міністр з єврейських справ". В обов'язки Зильберфарба входив захист євреїв від будь-яких юридичних обмежень їхніх цивільних прав, організація на демократичній основі національного життя євреїв для задоволення їхніх духовних потреб. Жодне рішення, постанова або закон не мали сили у відношенні євреїв без його підпису.

Найпершим обов'язком віце-секретаря була розробка Статуту єврейської національної автономії, який потім потрібно було представити Єврейським національним зборам - єдиному національному органу, що відав питаннями автономії. Її мислили як об'єднання єврейських громад, керівництво яких обирається всіма євреями даної місцевості на основі демократії. Віце-секретаріат ставив своєю задачею організацію сучасного шкільного і позашкільного утворення євреїв так, щоб воно було обов' язковим і доступним для всіх.

При віце-секретаріаті була Єврейська Національна Рада як дорадчий орган. Формально її постанови не були обов' язкові для віце-секретаря. Надалі Раді приділялася значна роль у справі відродження єврейської автономії. Віце-секретареві доводилося здійснювати законодавчу і виконавчу владу у відношенні євреїв [6, с.8].

На початку існування єврейського міністерства склад Національної Ради будувався на паритетних засадах із представників партій, що представляли євреїв України в Центральній Раді. Серед цих представників переважали соціалісти, а іншим доводилося задовольнятися положенням безпомічної