Однак у місцевих єврейських громадах перевагу нерідко одержували несоціалістичні угруповання. Тому, коли через рік у Києві зібрався Єврейський національний з'їзд, то серед його 125 делегатів було тільки 46 соціалістів (від Бунду, об'єднаних єврейських соціалістів і "Поалей Цион"). Більшість належала до різних сіоністських партій і клерикалів з "Ахдут" ("Єдність"). Коли ж був обраний Національний Секретаріат замість колишньої Національної Ради, соціалісти відмовилися посилати туди своїх представників точно так, як раніше сіоністи бойкотували Раду.

На початку 1919 р., коли Червона армія стояла біля стін Києва, а значна частина території України опинилася під владою більшовиків, положення неукраїнських партій ускладнилося. Їхні керівники розуміли, що, підтримуючи рішення, які можуть бути сприйняті більшовиками як антиросійські, вони підставляють під удар народи, котрі вони представляють. Очевидно цим пояснюється надзвичайно обережне відношення неукраїнських партій до IV Універсалу. Депутати говорили про необхідність враховувати реальність захоплення Києва більшовиками [8, с.73] та висловлювали побоювання, що Україна, позбавлена економічної самостійності, може стати сировинним придатком і потрапити в колоніальну залежність від Австро-Угорщини і Німеччини.

Були й інші мотиви. С.Гольдельман писав, що євреї України не хотіли відокремлюватися від одновірців у Росії [3, с.45]. Заперечення проти прийняття IV Універсалу обумовили загострення відносин українських і неукраїнських партій, що поза Центральною Радою почало формувати середовище антиєврейського спрямування. У Києві уся влада була в руках військових, які успадкували антисемітські настрої російського офіцерства. Саме військові видали розпорядження про виселення з міста всіх, хто оселився в ньому після 1 січня 1915 р. Виконання цього розпорядження, що загрожувало вигнанням з Києва трьох чвертей євреїв, було зупинено Генеральним Секретаріатом з єврейських справ.

Таке вороже відношення до євреїв, мабуть, було однією з причин того, що, коли в місті спалахнуло повстання, опорним пунктом якого став завод "Арсенал", у ньому взяло участь чимало єврейських робітників і молоді. У той же час Київський обласний комітет Бунду виступив проти повстання [9, с.3]. Після його придушення почалися напади на євреїв, причому важко було відрізнити імпровізовані акції від організованих, а єврейський міністр не мав ніякої можливості їх зупинити, оскільки владу в місті зберігали військові. 16 січня міністр подав у відставку разом з усім урядом В.Винниченко.

Коли більшовики залишили Київ перед наступаючою німецькою армією, у новому уряді України зберігалася посада міністра з єврейських справ 10 квітня 1918 р. ним був призначений В.Лацькой, член демократичної єврейської "Фолькспартай". Його призначення схвалили представники всіх трьох єврейських соціалістичних партій, що входили тоді в Єврейську Національну Раду на паритетних основах. Сіоністи пішли з першого засідання Ради і більше там не з' являлися.

Згодом, число членів Ради було подвоєно і тепер вона включала по десять представників від кожної партії. Рада діяла до 18 липня 1918 р., коли гетьман Скоропадський скасував закон про національно-персональну автономію і ліквідував міністерство з єврейських справ.

Члени Єврейської Національної Ради активно прагнули звести "будинок" національної автономії в Україні [10, с.22]. Першим кроком до цієї мети був законопроект про створення єврейських цивільних ("кагальних") рад і вибори їхніх членів, схвалений Центральною Радою 2 грудня 1917 р. Вибори повинні були бути загальними, без розходження статі й інших ознак, прямими, таємними, пропорційними. Право обирати було надано кожному єврею, що досяг двадцятилітнього віку. За переписом 1897 р. на території України діяли 492 єврейські громади. До моменту виборів їхня чисельність повинна була вирости до 600, але звіти про проведення виборчої кампанії були отримані тільки з 250 місць. До червня 1918 р. були затверджені результати виборів у 194 громадах.

Політичну атмосферу в Україні під час прийняття закону про вибори досить красномовно характеризує те, що його проект був поданий на розгляд парламентові на українській і єврейській мовах. Після прийняття, закон також був опублікований на цих двох мовах. Вартість на надрукованих тоді ж національних сторубльових асигнаціях, з ініціативи єврейського міністерства, була зазначена як на українській, російській, польській мовах, так і на ідиш.

Реалізація закону про автономії в частині створення системи утворення наштовхнулася на розбіжності між єврейськими партіями. Бундівці, яких була більшість, вважали, що автономія поширюється тільки на сферу освіти і культури. Єврейські "Об'єднані соціалісти" прагнули розширити рамки автономії. Сіоністи думали, що автономія може бути лише засобом для створення територіально- державного вогнища в Палестині. З. Жаботинський говорив: "Єврейська діаспора неминуче завершиться "Варфоломіївською ніччю". Порятунок єврейського народу можливий лише шляхом загальної репатріації в Палестину". (З.Жаботинський звинувачував євреїв також в тому, що вони, засвоюючи культуру "головної" нації, недооцінювали необхідності відродження національної культури).

Найбільш гострі розбіжності виникли між бундівцями і сіоністами з питань про мови. Перші були прихильниками ідиш, другі наполягали на необхідності вивчати іврит. Поки сіоністи бойкотували єврейське міністерство, мовою єврейської освіти в Україні був ідиш. Організація освіти наштовхнулася на відсутність вчителів, підручників і шкіл. Не було також достатньої правової основи для створення системи освіти і навчальних закладів по підготовці вчителів.

Рівень єврейських казенних училищ був визнаний дуже низьким. Крім того, там, як і в приватних єврейських гімназіях, все навчання велося російською мовою.

Єврейському міністерству вдалося одержати позичку 50 тис. карбованців у міністерстві освіти для Союзу демократичних (ідишистських) вчителів з метою