У Києві був утворений Організаційний комітет для підготовки до з'їзду єврейських громад. До нього ввійшли представники всіх єврейських партій і організацій. Програма з'їзду не передбачала обговорення політичних проблем, вона обмежувалася винятково питаннями общинного життя.

З'їзд зібрався 3 листопада 1918 р. і після виступу сіоніста Брука на його відкритті спалахнула традиційна сутичка між єврейськими партіями. Соціалісти і "Фолькспартай" бурхливо протестували проти сіоністського виступу на івриті, у той час як більшість євреїв України вважали рідною мовою їдиш. Представники Бунда і "Об'єднаних соціалістів" залишили зал засідань. Соціалісти не ввійшли до президії з'їзду, де засідали Усишкін від сіоністів, Каплан від "Цеіре Цион", рабин Алешковський від "Ахдут" і Лацькой від "Фолькспартай". Коли ж головуючий Усишкін продовжив виступ на івриті, знову вибухнув ґвалт протестів у залі і на трибунах для публіки. Компроміс був досягнутий після визнання рівноправності обох мов на з'їзді [3, с.88].

Цей компроміс на з' їзді був єдиним. Обговорення інших питань супроводжувалося вибухами гніву і ворожнечі протиборчих сторін. Особливо різким була суперечка по двох пунктах програми: у питанні про організаційні форми національної автономії і щодо змісту звертання євреїв України до світового конгресу після закінчення світової війни. Сіоністи, використовуючи свою чисельну перевагу, прагнули прибрати до своїх рук керівництво в єврейській автономії і відстояти власний проект звертання до конгресу.

Сіоністсько-клерикальний блок не погоджувався на поступки іншим групам, взагалі не хотів допустити їх до участі навіть у такому питанні, як вимога рівноправності і національної автономії для євреїв в інших країнах. Ця позиція залишилася незмінною, незважаючи на те, що в даному питанні були солідарні усі фракції з'їзду. Сіоністи навіть відмовилися співробітничати з "Поалей Цион" у питанні про Палестину, незважаючи на сіоністську спрямованість курсу цієї партії.

10 листопада 1918 р. "Цеіре Цион" і "Ахдут", використовуючи кількісну перевагу, домоглися прийняття своєї резолюції без обліку виправлень, запропонованих соціалістично-демократичним блоком. У цій резолюції утримувалися наступні вимоги: визнання єврейського народу нацією; прийняття єврейської нації в Лігу Націй як рівноправного члену; міжнародні гарантії для створення єврейського національно-політичного центра в Палестині; забезпечення шляхом міжнародних гарантій і контролю Ліги Націй національної і цивільної рівноправності євреїв у всіх країнах, повної волі релігійного життя, суботнього відпочинку і т.д., національно-персональної' автономії в тих країнах, де євреї будуть це вимагати; допущення єврейської делегації на мирну конференцію [11, с.2]. Аналогічна резолюція була прийнята Єврейською національною радою.

Чотири фракції з'їзду заявили, що більшість не рахується з меншістю, відмовилися посилати делегатів на міжнародну конференцію в Париж і брати участь у виборах Національного Секретаріату. До складу делегації на конференцію були обрані Усишкін, Ахад-Гаам, Крейнін, Грузенберг і рабин Аронсон. У зв'язку з бойкотом опозиції в Секретаріат було обрано 7 чоловік замість 12 [3, с.91]. Можна зрозуміти як прихильників, так і супротивників цієї резолюції. Було досить заманливо і справедливо оголосити століттями розсіяний народ єдиною екстериторіальною єврейською нацією. До слова сказати, ця ідея давала привід антисемітам стверджувати, що євреям не можна надавати цивільної рівноправності, оскільки нащадки Авраама лояльні нібито тільки стосовно свого народу. На ділі євреї різних країн належали до різних культур, говорили різними мовами і навіть сповідували часом різні релігії. Одні євреї вважали себе французами, чехами або поляками Мойсеєва закону, інші не визнавали іншої культури, крім ідишистської, треті були цілком асимільовані. Разом з тим, їх поєднувала національна самосвідомість і доля гнаних.

Питання про прийняття єврейської нації до Ліги Націй також сприймалося неоднозначно. Багато народів мали досить розгалужену діаспору і, природно, могли претендувати на те ж. Однак це могло створити небезпечні прецеденти, адже кожен екстериторіальний народ повинен був мати право брати участь у керуванні країною проживання і її представництв за кордоном. Навряд чи правомірним вважається представництво таких народів ще і через статус всесвітньої нації. Іншими словами, чи можуть інтереси євреїв, як і інших національностей, представляти одночасно й органи Української держави, і органи всесвітньої єврейської нації? Тут було над чим розмислити.

Вимога міжнародних гарантій для створення єврейського національно-політичного центру в Палестині виглядала тоді нереальною через нечисленність там єврейського населення і перебування основних культурних і політичних центрів євреїв у Європі, де проводили велику частину життя головні ідеологи сіонізму.

Останній пункт резолюції про рівноправність і волю духовного життя був найбільш актуальним для всіх євреїв, незалежно від їх культурної, релігійної, соціальної і партійної приналежності. Однак реалізація цього пункту вимагала зосередження зусилля єврейських організацій саме в країнах проживання.

Наведені факти дозволяють констатувати, що ставлення єврейського населення до української державності було неоднозначним. Важко було знайти компроміс в самій єврейській спільноті, а тим більше підлаштуватися під політику Української Центральної Ради.

Джерела