І. В. Савченко

ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ XVIII - ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ

Упродовж останньої чверті XVIII століття російським урядом послідовно реалізовувалась політика захоплення Чорноморського узбережжя. Прагнення чорноморських проток обумовило поступове розширення кордонів Російської імперії на півдні. Водночас російським урядом впроваджувалося територіальне упорядкування нових земель. При цьому територіальні зміни випрацьовували механізм, за допомогою якого російський уряд здійснював та регулював як саме територіальні, так й адміністративні, внутрішньополітичні та соціально-економічні зміни у житті південного краю. Ці зміни, в кінцевому результаті, мали сприяти укріпленню позицій Російської імперії в регіоні.

Територіальні зміни були важливим фактором формування внутрішнього життя Південної України. Адміністративно-територіальний устрій значною мірою визначав економічний розвиток регіону. Розподіл земель між намісництвами, губерніями, повітами сприяв становленню певних торговельних зв'язків, формуванню особливостей господарчого розвитку того чи іншого краю. Межі адміністративно-територіальних одиниць значною мірою впливали на адміністративне життя. В окремих губерніях чи повітах з' являлися власні традиції здійснення управління, формувалися певні корпоративні зв'язки між чиновництвом. Водночас виокремлення територій кордонами адміністративно-територіальних одиниць відігравало важливу роль у розвитку громадського життя. Об'єднання людності в межах губернії чи повіту формувало розуміння спільності інтересів, визначало створення певних зв'язків серед громадськості. Як наслідок, зміна територіальних меж вела до розриву сформованих традицій та зв'язків, що в кінцевому результаті призводило до руйнації укладу життя південноукраїнського регіону.

На 1774 рік територія Південної України складалася із Запорозьких Вольностей, Новоросійської губернії, західних володінь Війська Донського та Кримського ханства. Територія Новоросійської губернії обмежувалась зі сходу Сіверським Дінцем, із заходу - Синюхою. З півночі лінія кордону Новоросійської губернії йшла течією Тясмина та Висі, перетинала Дніпро, Псел, Ворсклу і йшла вздовж Української лінії.

Північно-західний кордон володінь запорозьких козаків на карті Єлизаветградської провінції окреслювався лінією від гирла річки Мигайського Ташлику, лівої притоки Бугу, до гирла річки Самоткані, що впадає в Дніпро з правого боку [1, с.23]. З північно-східного боку володіння запорожців сягали річки Орелі. Зі східного боку Запорозькі Вольності обмежувалися річками Самарою, Вовчою, Бердою та Кальміусом. Кордон Запорозьких Вольностей і Кримського ханства з південно-західного боку проходив по річках Бугу та Ташлику, потім через річки Мертві Води, Сухий Єланець, Громоклію, Сухий Інгулець, Малий Інгулець до гирла Кам'янки, де вона впадала в Дніпро. З південно-східного боку межа Запорозьких Вольностей проходила по течії річки Конки, через верхів'я Берди до гирла Міусу [1, с.23-23]. Володіння Кримського ханства на півдні України охоплювали Кримський півострів, Причорноморські та Приазовські степи, що на заході обмежувалися Дунаєм.

У 1774 році володіння Російської імперії на півдні істотно збільшилися. За Кючук- Кайнарджийським мирним договором до Росії відійшли межиріччя Дніпра та Бугу на узбережжі Чорного моря, фортеці Кінбурн, Керч, Єнікале, територія на узбережжі Азовського моря між гирлами річок Міусу та Берди, землі по річці Єя. Ці територіальні надбання були невеликими за площею, але важливими для укріплення кордонів Російської імперії та розвитку чорноморської торгівлі [2, с.283- 284]. Фортеці Керч та Єнікале дозволяли контролювати Кримський півострів, фортеця Кінбурн - Очаків. Завдяки отриманню земель між Бугом та Дніпром кордон Російської імперії відтепер йшов не по суходолу, а по річках, що утворювало природний бар'єр. Включення до володінь Росії гирл Дніпра, Дону та Керченської гавані значно розширювало можливості купецтва щодо ведення торгівлі. Однак цінність нових територіальних надбань для Російської імперії не вичерпувалася їх роллю в розвитку торгівлі та укріпленні кордонів. Отримання цих територій на півдні було демонстрацією успіхів зовнішньополітичної діяльності російського уряду.

За умови цінності територіальних надбань досить неприємним відкриттям стало виявлення російською адміністрацією на землях, що мали бути пустопорожніми, значної кількості запорозьких зимівників [3, с.175]. Ситуація, з точки зору російської адміністрації, ускладнювалася перспективою подальшого переселення козаків з Вольностей до межиріччя Дніпра та Бугу. Вирішення проблеми було знайдено у відокремленні цих земель в іншу губернію.

За указом від 14 лютого 1775 року було утворено Азовську губернію [4, с.55]. До складу Азовської губернії відійшли землі між ріками Дніпром і Бугом, Кінбурнський замок, місто Азов, фортеця св. Дмитра, місто Таганрог, місто Черкаськ, землі Війська Донського, до яких було приєднано територію по річці Єї, Нова Дніпровська лінія, фортеці Керч та Єнікале, місто Бахмут та територія, що у свій час належала Слов'яносербії. На території Азовської губернії було засновано дві провінції: Азовську і Бахмутську. До Азовської провінції входили місто Азов, фортеця св. Дмитра, місто Таганрог, місто Черкаськ, землі Війська Донського, Нова Дніпровська лінія, фортеці Керч та Єнікале, землі між Дніпром і Бугом та Кінбурнський замок [4, с.56]. Землі Війська Донського було включено до Азовської провінції для посилення військового потенціалу губернії, зручності комунікацій між землями по річці Єї та іншими територіями губернії. До складу Бахмутської провінції відійшли місто Бахмут та землі між річками Бахмутом та Луганню.

Наступні територіальні зміни на півдні були пов'язані з ліквідацією Запорозької Січі. За маніфестом Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі від 3 серпня 1775 року Запорозькі Вольності було передано до Новоросійської губернії і підпорядковано місцевому начальству [4, с.132]. Згідно з рапортом, надісланим губернатором Новоросійської губернії М. Муромцевим Г. Потьомкіну, вже в липні 1775 року місцевими адміністраторами було вирішено, що до