З ліквідацією Запорозької Січі та включенням Вольностей до володінь Російської імперії стало можливим подальше вирішення долі межиріччя Дніпра та Бугу. Відтепер російська адміністрація визнала більш зручним передання території між Дніпром та Бугом до Новоросійської губернії. Згідно з доповіддю генерал-губернатора Азовської та Новоросійської губерній Г. Потьомкіна Сенату від 8 вересня 1775 року південний кордон Новоросійської губернії визначався тепер від гирла річки Синюхи вниз річкою Буг до його гирла, від гирла Бугу лівіше берега Дніпра до гирла Конки і далі від гирла Конки лівим берегом Дніпра до Великого Лугу вверх [5, с.65-67].

Створення та реорганізація Азовської та Новоросійської губерній зумовили усвідомлення російським урядом завдання з визначення північних кордонів регіону як об'єкта тривалих територіальних суперечок між населенням Південної України та Лівобережної України. Конфлікти стосовно прикордонних територій запорожців і мешканців Гетьманщини, які точилися навколо Старої Самари та інших територій, ставали для офіційної влади фактором дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в регіоні [6, с.537-538]. Їх вирішення російський уряд знайшов у приєднанні до південноукраїнських губерній спірних земель. Вже у 1764 році до Новоросійської губернії було включено дві сотні Миргородського і тринадцять сотень Полтавського полків [7, с.53]. Дану політику, але із значно більшим розмахом, було продовжено Г. Потьомкіним.

За указом Сенату від 29 жовтня 1775 року до Новоросійської губернії було включено землі Полтавського полку (1, 2, 3 Решетилівські сотні). До Азовської губернії відійшли місто Тор з повітом і містечка Нові та Старі Водолаги. 20 листопада Г. Потьомкін подав представлення до Сенату про включення містечок Потоки і Омельник до Новоросійської губернії, яке було також затверджене [5.- С.69-70]. Відтепер кордон Новоросійської губернії на північному сході йшов правим берегом річки Псьол до впадіння в неї Голтви, далі по правому берегу Голтви, перетинав її течію в районі Решетилівки, далі перетинав річку Ворсклу в районі Будищ і йшов далі течії річки Коломак неподалік від населеного пункту Коломаки. Північний кордон Азовської губернії йшов округою слобод Старих і Нових Водолаг, вздовж Української лінії до річки Мокрого Бишнина, перетинав течію Сіверського Дінця, верхів'я річки Комишувахи, через річки Чорний Жеребець, Красну, Айдар і далі через гирло річки Сухий Ковсюг до земель Війська Донського [8, с.6-8].

Із включенням до Новоросійської та Азовської губерній земель Запорозьких Вольностей головним завданням російської адміністрації стало державне упорядкування адміністративно-територіального устрою південноукраїнського регіону. Таке впорядкування конкретизувалось впровадженням політики уніфікації. Основним завданням політики уніфікації російського уряду в 70-х роках була ліквідація паланкового розподілу та впровадження загальноімперського адміністративно-територіального устрою на території Запорозьких Вольностей.

На початок 70-х років на території Запорозьких Вольностей існували Бугогардівська, Перевізька, або ж Інгульська, Кодацька, Самарська, Кальміуська, Орільська, Протовчанська та Прогноївська паланки. Впродовж 70-х років на прикордонних територіях Запорозьких Вольностей, у зв'язку з прагненням Запорозького Коша закріпити ці землі, формувались Барвінкостінківська, Личківська, Комісарівська [1, с.128-129]. Паланка являла собою територіальну одиницю, що мала окрему від Січі адміністрацію з широкими військовими, адміністративними та судовими повноваженнями. Водночас паланковий розподіл значною мірою мав господарче підґрунтя. Так, за господарчою спеціалізацією Бугогардівська паланка була рибною паланкою, Самарська - торговельною [9, с.452].

Після ліквідації Запорозької Січі російський уряд був поставлений перед питанням введення "Установлень" 1775 року у південноукраїнському регіоні. На введенні "Установлень" на півдні України наполягала Катерина ІІ. Але у 70-х роках запровадження в Південній України положень "Установлень" унеможливлювалося складною внутрішньополітичною ситуацією в регіоні, яка визначалася "несприйняттям" нової влади запорожцями. За даною реформою мав повністю змінитися адміністративно-територіальний устрій, що могло погіршити і без того нестабільну для Російської імперії внутрішньополітичну ситуацію в краї. Тож спочатку необхідно було укріпити позиції російського уряду в регіоні - здійснити ліквідацію зимівників, які після знищення Січі стали осередками козацької автономії; створити систему контролю за запорожцями на місцевому рівні; налагодити поштові сполучення; укріпити лінію кордонів і припинити втечі козаків за межі імперії тощо. Окрім того, в регіоні ще не існувало достатньої кількості людності для введення "Установлень", за положеннями яких губернія мала нараховувати 300-400 тисяч осіб чоловічої статі, а повіт - 20-30 тисяч [7, с.53]. Також ще не склався достатній прошарок дворянства для заповнення чисельних виборних посад в установах.

Г. Потьомкіну, який завдяки чисельним рапортам губернаторів Південної України був значно краще, ніж імператриця, ознайомлений з ситуацією в краї, вдалося наполягти на відстрочці реформи. Більше того, не дивлячись на прагнення уряду щодо якнайшвидшого реформування, територіальний устрій земель колишніх Запорозьких Вольностей до кінця 1775 року фактично залишався без змін. Лише в кінці 1775 року почали запроваджуватися перші територіальні зміни. Запорозькі паланки перейменовувалися у повіти, причому зберігалися їх попередні назви. Так, в інструкції земському комісару П. Горлинському, яка була надана йому в грудні 1775 року, вказувалося, що відтепер паланки Самарська, Протовчанська, Личковська, Барвінкостінківська та Кальміуська мають стати повітами. Окрім того, в Азовській губернії засновувалися Волновозький та Консководський повіти [3, с.117].

Посилення державного контролю на території Вольностей завдяки впровадженню державного адміністративно-поліцейського апарату впродовж 1775 - першої половини 1776 років дозволило здійснити