Таким чином, на 1776 рік Новоросійська губернія складалася з Кременчуцького повіту, з центром у місті Кременчуці, Єлизаветградської провінції (центр - фортеця св. Єлизавети), до якої входили Єлизаветградський, Крюковський, Катерининський повіти; Полтавської провінції, до якої входили

Полтавський та Новосенжарівський повіти; Слов'янської провінції, до якої входили Слов'янський, Саксаганський, Інгульський повіти, та Херсонської провінції, до якої входили Херсонський, Кизикирменський, Новопавлівський повіти.

Зміни відбулися також у територіальному розподілі Азовської губернії. За даними на 1777 рік, Азовська губернія складалася з Катерининської, Бахмутської, Павлівської провінцій, Торського, Дмитрієвського, Азовського, Керч-Єнікальського, Волновозького та Консьководського повітів [10, с.251-357].

Цей територіальний розподіл не був остаточним. Упродовж 70-х років територіальний устрій колишніх Запорозьких Вольностей втрачав традиційні риси. Так, на 1778 рік територія Азовської губернії була поділена вже на 9 повітів: Катеринославський, Олександрівський, Павлівський, Марієнпольський, Таганрозький, Бахмутський, Торський, Натальїнський та Царичанський. Земля Війська Донського не поділялася на повіти, фортеці Керч та Єнікале залишилися за кордонами повітів [7, с.60].

Таким чином, вже на кінець 70-х років запорозькі адміністративні назви фактично зникли з карт південноукраїнських губерній. Однак, власне, у розподілі територій між повітами ще відчувався вплив запорозьких традицій. Основою Маріупольського повіту стала Кальміуська паланка, Кизикерменський повіт Новоросійської губернії загалом відповідав кордонам Інгульської паланки, територія Кодацької паланки стала основою для створення Саксаганського і Слов'янського повітів. Слід зазначити, що паланковий розподіл у цілому дозволяв урядовим установам на належному рівні виконувати завдання з контролю запорозького населення. Окрім того, традиційний устрій, сформований в результаті соціально-економічного розвитку Вольностей, був також пристосованим для вирішення урядовою адміністрацією питань господарчого управління. На користь збереження територіальних меж паланок було й те, що створення проектів нового адміністративно-територіального розподілу ускладнювалося значною кількістю робіт зі збору інформації щодо нових губерній, перевантаженістю губернських органів управління численними справами щодо устрою нового краю, нестачею чиновників тощо. Тож губернатори В. Чертков та М. Муромцев були змушені звертатися до територіальних одиниць, що вже існували.

На початку 80-х років у зв'язку з введенням російським урядом "Установлень" на Лівобережній Україні і утворенням Чернігівського, Новгород-Сіверського та Київського намісництв знову постало питання про проведення даної реформи на півдні. На цей час проблему запорозької спадщини було фактично вирішено. Зимівчани були переселені до слобод, на території паланок введено загальноімперський адміністративно-територіальний устрій. 30 березня 1783 року вийшов указ про впровадження на півдні України положень "Установлень щодо управління губерніями" 1775 року та утворення Катеринославського намісництва. Було прийнято й штат намісництва на 12 повітів, з дозволом, за необхідністю, збільшити їх кількість [3, с.273].

Згодом, відповідно до указу 22 січня 1784 року Катеринославське намісництво було розподілено на 15 повітів: Катеринославський, Новомосковський, Олексопольський, Кременчуцький, Полтавський, Павлоградський, Костянтиноградський, Слов'янський, Бахмутський, Донецький, Маріупольський, Херсонський, Єлизаветградський, Ольвіопольський та Олександрійський. Водночас місцеві традиції територіального розподілу остаточно відійшли у минуле: кордони новостворених повітів повністю відрізнялися від колишніх паланкових [11, с. 10-11].

За часів існування Катеринославського намісництва продовжувався процес вирішення питання північних кордонів. Указ від 13 липня 1785 року наказував "округлити" кордони Катеринославського намісництва з Київським і провести межу "від слободи Пустовойтової прямою лінією скільки можна і з місцерозташуванням подібно на річці Псьол і відтіль прямо до хуторів Глушакових"[7.-С.60]. За указом від 30 квітня 1789 року до складу Катеринославського намісництва було включено частини Голтвянського та Градизького повітів [7, с.61].

Надалі зміни кордонів Катеринославського намісництва були пов'язані з вирішенням російським урядом питання спірних кордонів з Військом Донським. За часів існування Запорозької Січі точилися суперечки між запорожцями та Військом Донським стосовно прикордонних земель [12]. Вирішенням численних справ щодо спірних земель по річках Кальміусу та Міусу, кордону з Бахмутською провінцією у 70-х роках був обтяжений азовський губернатор В. Чертков [13, арк.88, 247, 250].

У 80-х роках це питання стало предметом пильної уваги російського уряду. Однак його важливість обумовлювалася не тільки претензіями належності земель. У цей час рух утікачів, що раніше спрямовувався до Запорозьких Вольностей, отримав інший напрямок - до земель Війська Донського та на Кубань. Серед рапортів правителів Катеринославського намісництва у 80-х роках ми знаходимо розпорядження про заборону війську Донському приймати втікачів [14, арк.19-19зв.]. На шляхах втікачів розташовувалися військові формування. Однак цих заходів для вирішення проблеми виявилося недостатньо. Засобом вирішення даного питання стає формування на землях війська Донського територій, що належали до відомства Катеринославського намісництва. Так, до Маріупольського повіту було віднесено землі округи Таганрога, що обмежувалися течіями річок

Міусу, Санбеку та Кам'янки, землі навколо Азовської та Ростовської фортець та територію, обмежену течіями річок Єї, Єгорлика та верхів'ями Манича.

За маніфестом від 8 квітня 1783 року до складу Росії було включено Кримське ханство. Під владу Російської імперії переходив увесь Кримський півострів, острів Тамань і вся Кубанська сторона, що охоплювала землі від річки Кубані до річки Єї. За указом від 2 лютого 1784 року на Кримському півострові було введено "Установлення" і