документів "Еврейский вопрос: поиски ответа", який охоплює період з 1919 по 1926 рр. [6]. Використовуючи матеріали збірника, спробуємо відтворити історію взаємин радянської влади із сіоністськими організаціями в першій половині 20-х років.
У 1919 р. представники Всесвітньої сіоністської організації були присутні на Паризькій мирній конференції, де їх розглядали як представників майбутньої єврейської держави в Палестині. З цієї нагоди ЦК Сіоністської організації в Росії повідомляв, що «світові події виявилися такими сприятливими і багатообіцяючими, що реальна дійсність далеко випереджає найсміливіші наші політичні прагнення, що здавалися одними лише мріями на багато років» [6, с. 12].
Проте в Росії ситуація була іншою. В червні 1919 року в Москві проходила ІІ конференція єврейських секцій РКП(б), на якій була прийнята резолюція про ліквідацію сіоністської партії, як буржуазної, реакційної і контрреволюційної [6, с. 16]. Практично одночасно з'явилося й звернення ЦК Комфарбанда в Наркомат внутрішніх справ УРСР від 4 липня 1919 р., у якому йшлося, що головний комітет Єврейського комуністичного союзу України, в повній відповідності з резолюцією єврейських комуністичних секцій у Москві, пропонує негайно видати розпорядження про повне припинення діяльності партійної організації сіоністів, а також всіх допоміжних установ і суспільств, що працюють у тісному з ними зв'язку [6, с. 9].
Саме на основі цього звернення була створена надзвичайна комісія по ліквідації єврейських громадських організацій, куди ввійшли і члени ЦК Комфарбанди. У ніч з 5 на 6 липня 1919 р. в Києві відбувся арешт групи сіоністів, 12 липня НКВС України зобов'язав відділи виконкомів на місцях «негайно припинити» діяльність всіх єврейських організацій і установ як ворожих радвладі [6, с. 37].
В зв'язку із зазначимими подіями важко зрозуміти рішення ВЦВК від 21 липня 1919 р., у якому, зокрема, підкреслювалося: «Оскільки жодним декретом ВЦВК і РНК партія сіоністів не оголошувалася контрреволюційною партією і оскільки культурно-просвітницька діяльність сіоністських організацій не йде врозріз з ухваленнями радвлади, Президія ВЦВК пропонує всім радянським організаціям не чинити перешкоди цій партії в зазначеній діяльності» [6, с. 13].
14 серпня 1919 р. ЦК Сіоністської організації в Росії спрямував в Наркомнац РРФСР доповідну записку, в якій роз' яснювалося, чим займаються сіоністські організації. У записці заперечувався буржуазний характер організації: «Це звинувачення засновано на тому, що Сіоністська організація прагне включити всі прошарки народу і не виключає дрібну буржуазію, що становить 90 % єврейського населення. Але разом з тим, це звинувачення безпідставне, оскільки сіонізм саме цю дрібну буржуазію і прагне перетворити на робітників і селян» [6, с. 40].
16 вересня 1919 р. Московський міськком Сіоністської організації в Росії також спрямував в ЦК РКП(б) доповідну записку, в якій відкидалися звинувачення, що висувалися на адресу сіоністів:
«а) звинувачення в імперіалізмі - сіоністи претендують на територію абсолютно незаселену;
б) т. зв. легіони Жаботинського - сіоністська організація в Росії не схвалювала цю ідею;
в) участь в Лізі націй - звинувачення безпідставне, бо російські євреї не можуть вирішувати питання за весь єврейський народ;
г) участь Сіоністської організації в контрреволюції - в діяльності Російської сіоністської організації, у всіх її розгалуженнях немає навіть натяку на який-небудь контрреволюційний виступ» [6, с. 42-43].
Через шість днів Московський міськком знову звернувся з листом з приводу арештів серед сіоністів [6, с. 47].
Проте Центральне бюро євсекцій РКП(б) було налаштовано досить категорично щодо подальшої долі сіоністського руху в країні. Після всебічного обговорення проблеми, бюро запропонувало партійним активістам розпочати активну роботу серед єврейських мас з компрометації Сіоністської організації як контрреволюційної і авантюрної [6, с. 58].
Сіоністам нічого не залишалося як перейти в 1920 році в підпілля. Так 23 квітня відбувся вже нелегальний з' їзд Сіоністської організації в Росії. Єврейська спільнота в Європі досить негативно оцінила дії радянської влади щодо своїх побратимів і виступила із закликами до непокори. Так один з лідерів сіонізму Пасманик писав в Паризькій газеті «Загальна справа»: «Більшовизм по суті своїй є потенційно невичерпним джерелом юдофобії, і ті євреї, які так або інакше захищають і підтримують Леніна і Троцького, є найзлішими ворогами нашої народності і єврейської маси» [6, с. 72].
Ця ж проблема була піднята і на шпальтах Варшавської газети «Гайнт». В одному з її номерів була опублікувала стаття під назвою «Із сіоністського життя в Росії і на Україні». В цій статті наголошувалося, що в Україні діяльність сіоністських організацій була визнана контрреволюційною і була заборонена, а діячі цих організацій стали піддаватися переслідуванню. У Росії після виходу публікацій деяких керівників євсекцій РКП(б) були проведені арешти більшості членів ЦК Сіоністської організації. Внаслідок всього цього офіційна діяльність Сіоністської організації була абсолютно припинена [6, с. 74].
У травні 1920 р. ЦК Сіоністської організації виступив черговий раз із заявою з приводу безпідставних звинувачень на адресу сіоністів, в якій, зокрема, наголошувалося: «Ми стверджуємо, що звинувачення, інкриміновані нашій організації, яка охоплює сотні тисяч і мільйони євреїв, необгрунтовані, суперечать фактам і є дивними для всіх хоч трохи знайомих з 23-річною працею сіоністської організації у всьому світі і в Росії» [6, с. 80-81].
Після хвилі арештів серед провідних діячів сіоністського руху ЦК Сіоністської організації в Росії був розпущений. Замість нього в Москві до березня 1924 р. нелегально діяло Центральне сіоністське