У ніч з 13 на 14 березня 1924 р. ОДПУ провів обшуки у найактивніших членів ряду сіоністських організацій: «Альгемейне-Сіон», Сіоністсько-соціалістичної партії, сіоністсько-трудової партії, «Геховер», які повністю підтвердили їх антирадянську діяльність. Результатом обшуків стали арешти 49 активістів [6, с. 192].

У вересні 1924 р. заступник голови ОДПУ СРСР В. Р. Менжинський спрямував в ЦК РКП(б) детальну доповідну записку, в якій були наведені докази антирадянської діяльності організації «Гехолуц» та відзначалось, що вона не є позапартійною організацією, а є відділенням нелегальних сіоністських партій [6, с. 197].

До середини 1924 р. подібна ситуація здебільшого відповідала дійсності. Підпільні партії почали використовувати легальні організації для своєї діяльності, залучаючи в неї і неполітичних сіоністських діячів. Найбільш активно використовувала «Гехолуц» Сіоністсько-соціалістична партія. У Харкові було випущено звернення «До єврейської трудової молоді» із закликом до боротьби проти диктатури компартії і комсомолу.

У менших масштабах антирадянську роботу в рамках цієї ж організації вела і Сіоністсько-трудова партія [6, с. 203].

15 грудня 1924 р. секретар Центрального бюро Євсекції при ЦК РКП(б) О. І. Чемериський в доповідній записці на ім' я завідувача агітаційно-пропагандистського відділу ЦК РКП(б) С. І. Сирцова поставив принципове питання про необхідність найшвидшої ліквідації «Гехолуца» [6, с. 219].

1925 р. характеризується повсюдною активізацією сіоністського руху. Подібна тенденція знайшла своє відображення в повідомленні Інформаційного відділу ЦК РКП(б) генеральному секретарю Й. Сталіну, в якому йшлося про те, що сіоністські організації володіють окремими опорними пунктами, організаційно зміцнюються і ведуть агітаційну і культурно-просвітницьку роботу [6, с. 234].

На тлі такої інформації цілком зрозумілою є листівка сіоністської молодіжної групи з містечка Сновська Чернігівського округу, в якій звучав заклик «назавжди покінчити з кровожерливою компартією і її прислужником єврейською секцією, що веде в оману єврейську масу, які хочуть за юшку чечевиці продати всю культуру, всі інтереси і весь єврейський народ». Далі були заяви більш радикальні: "Ми вирішили революційним шляхом добитися нашого основного ідеалу" [6, с. 235].

Достатньо серйозний аналіз молодіжної сіоністської роботи був зроблений у доповіді секретаря Центрального бюро Євсекції при ЦК РЛКСМ від 31 липня 1925 р. У цій доповіді аналізувалася робота трьох українських губерній: Київської, Одеської і Подільської. У всіх населених пунктах цих губерній були первинні організації Єврейського союзу соціалістичної молоді або Сіоністського союзу молоді. Їх матеріальні можливості дозволяли мати оплачуваних працівників практично у всіх низових організаціях. Чітко була поставлена інструкторська робота, наголошувалося на її чіткості та регулярності. Активність низової роботи носила агресивний характер. Представники сіоністських організацій прагнули брати участь у роботі будь-яких офіційних структур, будь-яких офіційних зборів з єдиною метою, щоб їх зірвати.

Серйозність і продуманість спостерігалася в роботі з дітьми і підлітками. Організаційна структура мала характер скаутизму і щільно опікувалась дорослими. [6, с. 261].

Боротьбою за молодь у великих містах можна пояснити розповсюдження в Києві звернення ЦК Сіоністсько-соціалістичного союзу молоді, де стверджувалося, що, вступаючи в комсомол, єврейська молодь тим самим зраджує трудовий клас. Нагадувалось: необхідно пам'ятати, що вступ в КСМ - це удар в спину єврейському робітничому центру в Палестині [6, с. 263-264].

Одним із способів протидії існуючій владі сіоністські організації вважали еміграцію. Це і пропонувалося в їх закликах: «Вихід один - еміграція. Широкі перспективи господарського розвитку Палестини вимагають притоку робочої сили. Єврейський пролетаріат, що з'явився внаслідок цього в Палестині, підняв прапор класової боротьби на Сході» [6, с. 277].

У цілому можна стверджувати, що 1924-1925 рр. стали періодом ненайвищої активності сіоністських організацій. Із певним застееженням можна говорити про зростаючий політичний аспект їх діяльності. Саме на цьому аспекті наполягало в своїй доповідній записці керівництво ОДПУ УРСР на ім'я першого секретаря ЦК КП(б)У І. Кагановича. Документ містить достатньо докладний аналіз діяльності сіоністських організацій в Україні. Сам документ, незважаючи на тенденційність і спірність доказової бази, можна назвати показовим, у ньому помічено суть ситуації в країні. У цьому документі так само були названі єврейські організації, які стали на шлях політичної боротьби з існуючою владою. Список представлених організацій цікавий в тому плані, що ці організації кілька років тому не розглядалися владою як політичні опоненти [6, с. 180].

1926 р. став для сіоністських організацій роком спаду їх діяльності. Цьому можна знайти декілька пояснень. Одну з головних причин цього спаду автор бачить в політизації їх діяльності. Наростання сіоністського руху в попередні роки стимулювало антибільшовицьку діяльність. Як відзначає український історик єврейського руху в Україні В. Гусєв, «в протиборство з радвладою, її каральними органами вступили навіть і ті, кого, здавалося б, загнали в глибоке підпілля, знекровили відчутними репресіями в попередні роки, роз'єднали між собою» [7, с. 178]. Заклики різних сіоністських організацій стають все більш політично направлені проти влади і заходів політики коренізації, що проводилася в цей час. На наш погляд, керівництво сіоністських рухів неадекватно оцінило його піднесення і, зробивши ставку на політизацію своєї діяльності, втратило масову підтримку єврейського населення.

Ставлення радвлади до сіоністів було цілком прогнозовано, бо ще в 1903 р. В. Ленін писав, що «сіоністська ідея - виникла помилково і реакційна по своїй суті» [8, с. 75].

У той же час ставлення до сіоністських