організацій на період закінчення громадянської війни не було таким категорично негативним, що було викликано їх неучастю в громадянській війні. Цікавими в цьому відношенні є роздуми Дзержинського з цього питання. У березні 1924 р. він адресував своїм заступникам записку такого змісту: «Зізнатися чесно, не розумію, навіщо їх переслідувати по лінії їх сіоністської приналежності. Велика частина нападів на нас спирається на переслідування їх нами. Вони переслідувані нами в тисячу разів небезпечніші для нас, ніж не переслідувані. Їх партійна робота для нас зовсім не небезпечна. Програма сіоністів нам не небезпечна, навпаки, я вважаю її корисною» [6, с. 143].
Не можна однозначно говорити, що подібна точка зору була поширеною в партійному керівництві, як і однозначно заперечувати її наявність. Більш небезпечними виступали партійні функціонери низинного рівня, які з фанатичною завзятістю «продовжували діяти, орієнтуючись перш за все на партійні рішення по подоланню будь-якого інакомислення» [6, с. 145].
Великий відтік єврейських соціалістів у партію більшовиків так само сприяв створенню двоякості у стосунках сіоністських організацій. Один з лідерів сіонізму, Наум Гольдман, заявляв, що «жодна з основних ідей комунізму не вимагала, щоб радвлада була ворожою до сіонізму» [1, с. 167].
У той же час можна стверджувати, що найбільш послідовними супротивниками будь-якої форми діяльності сіоністських організацій виступали євсекції, які складалися в своїй більшості з вихідців БУНДа і різноманітних соціалістичних єврейських партій.
Цілком закономірно постає питання, чому все ж таки сіоністський рух, який мав тенденцію безперервного зростання до середини 1920-х рр., раптом різко пішов на спад. Репресії з боку радвлади, на наш погляд, не мали на той момент вирішального значення. Більш масштабні репресії початку 1920- х рр. не перешкодили сіоністам розвиватися надалі кількісно і структурно.
Серед причин спаду активності сіоністських організацій в другій половині 1920-х рр., на наш погляд, можна виділити наступні.
Перш за все, необхідно наголосити на початку реалізації різних програм політики коренізації. Найбільш послідовно вона проводилася на території України, де євреї були проголошені найбільш постраждалим населенням від царського режиму. Єврейське національне районування, створення єврейської освітньої системи, культурно-просвітницьких установ, єврейського національного книгодруку, періодичних видань і багато що інше «погасило» негативне ставлення найбідніших верств єврейського населення до радвлади.
Цілий комплекс економічних заходів, направлених на розвиток кустарництва і ремісництва, широкі заходи щодо залучення, перш за все, молоді в індустріальну промисловість країни, широке залучення єврейського населення в сільське господарство значно вплинули на розсмоктування маргінальних прошарків серед єврейського населення. Перед значним числом євреїв політика коренізації відкрила реальну перспективу для поліпшення свого економічного стану, соціального статусу, гарантованого майбутнього для своїх дітей в умовах сучасного індустріального суспільства.
Перспективи здавалися більш ніж реальними, порівняно з якими істотна зміна їх традиційного способу життя не представлялася якоюсь трагедією.
Економічні заходи в рамках політики коренізації, закріплені в постановах РНК СРСР, також певним чином впливали на настрої єврейського населення. Саме комплекс соціальних програм, на нашу думку, став вирішальним для вибору більшої частини єврейського населення, бо абсолютна більшість його знаходилася на рівні убогості, а не менш як п' ята частина тривалий час представляла собою маргінальний стан.
Велику підтримку серед національних меншин України мала державна структура ЦК НМ, котра уперше стала єдиним державним органом, який враховував особливість життя євреїв, активно впроваджував єврейську мову в роботу державних установ і за невеликий проміжок часу став натхненником відродження єврейської культури.
Сьогоднішній стан сіоністського руху в Україні є достатньо проблематичним. Цікавим з даного приводу є погляди Нахматовича, які він висловив у своїй статті «Після сіонізму». Нахматович пише: «Якщо заради підтримки демографічного балансу ввозити до Ізраїлю десятками тисяч православних, значить сіонізм помер. Тому що замість того, щоб будувати єврейську державу, робиться марна спроба збудувати хоча б неарабську. Якщо євреї виїжджають з Ізраїлю, щоб їх діти не служили в армії, значить сіонізм помер. Тому що замість того, щоб будувати свою державу, вони будують своє особисте благополуччя. Якщо, врешті-решт, Сіоністська Федерація України створюється за рішенням ВСО, значить сіонізм помер. Тому що, замість того, щоб думати, як допомогти Ізраїлю, ми думаємо про те, як вирвати зайвий грант біля "Сохнута"» [9].
Джерела та література
Херцберг А. Введение // Сионизм в контексте истории: Хрестоматия.- Библ-Алия, 1992. - Кн. І.
Лакруа А. Шломо Бен-Амиг: «Сионист многолик и демократичен» // Еврейский обозреватель. - 2005. - № 4.
Голд М. «Вымышленный Израиль» в кавычках и без // Еврейский обозреватель. - 2005. - № 10.
Килимник Л. Предисловие // Еврейский вопрос: поиски ответа. Документы 1919-1926 гг. - Винница, 2003. - Вып. 1.
Лебединская Г. Сер-сионист Уинстон Черчиль и его взгляд на еврейский вопрос // От сердца к сердцу. - 5765. - № 54.
Еврейский вопрос: поиски ответа. Документы 1919-1926 гг. - Винница, 2003. - Вып. 1.
Гусев В. Предисловие / «Со страшной быстротой растут активные силы сионистов из недр еврейских масс.» // Весник еврейского университета в Москве. - 1997. - № 1(14).
Ленин В. И. Полн. собр. соч. - Т. 8.
Нахманович В. После сионизма // Еврейский обозреватель. - 2002. - № 2(21)