стояли на шляху українізації. Перш за все це - нестача приміщень для освітньої роботи, коштів, книжок; відсутність у достатній кількості вчителів з українознавства; неписьменність і та ін. В одній із кореспонденцій газети "Союз" (м. Умань) зазначалось, що головними причинами, які гальмували процес освіти селянства, була нестача підручників і коштів, і якщо їх усунути, то село легко подолає всі інші перешкоди.
Треба лише мобілізувати й згуртувати всі культурно-освітні осередки з власними виконавчими органами"[9].
Газета "Рідне слово" писала, що 23 квітня 1917 р. учні гімназії містечка Чугуїв (Слобожанщина) на своїх зборах ухвалили, щоб з початку 1917/1918 навчального року для всіх учнів гімназії почали викладати "предмети українознавства"; а "для учнів і учениць українського походження" були відкриті паралельні курси викладання основ наук українською мовою. Разом із тим директор гімназії відмовився підтримати клопотання зборів, заявивши: "Это меня не касается" [10].
Робота із запровадження української мови з початку 1917/1918 навчального року зустріла "опір реакційно налаштованих педагогів у Полтавській жіночій гімназії" [11].
Пристрасно викривала шовіністичні позиції проросійськи налаштованих педагогів у своїх публікаціях газета "Народна воля". Так у статті "Вороги українського народу" даної газети вказувалось, що голова Уманської земської управи відмовився пожертвувати на уманську гімназію, при цьому заявив, що "ми живемо в Росії, і тому ніяких подібних українських гімназій заводити не треба" [12].
Газетні матеріали свідчать, що головною причиною, яка гальмувала процес українізації, запровадження української мови як державної, було неприйняття національної, "мужицької" мови з боку, перш за все, росіян, зросійщених чиновників, яке мало місце повсюди. У статті "Не хочуть "мужицької мови" газети "Прилуцька думка" В. Колодуб критикує "совет союза родительских комитетов", київських панків і полупанків, які виступали проти введення в курс середньої школи обов'язкового вивчення української мови. "Вони, - вказує автор, - називають рідну мову мужицьким жаргоном, наріччям дядьків, галіцейською "тарабарщиною"... Ех, ви, лукаві, невдячні та некультурні люди", - робить висновок автор статті [13]. Проти насильницької русифікації в Україні, яка була однією з причин низького рівня освіти громадян України, за введення українських шкіл виступала стаття "Нова школа" тієї ж газети [14].
Загальнонародний рух за школу у незалежній Україні здійснювався на основі "природного права", яке, як писала УЦР у відозві "До українського народу" від 9 березня 1917 року, "повернула йому революція". Відозва закликала народ України "рішуче домагатися... права на заведення рідної мови у всіх школах, від нижчої до вищих" [15]. У відповідь на цю відозву по Україні прокотилась хвиля різних з'їздів, зборів учительських спілок, на яких рішуче вимагали створення національної школи.
Учительство складало одну з найчисельніших груп української інтелігенції. Вона залучалась до громадсько-політичної діяльності через професійний рух. Діяльність спілок наповнювалась політичним змістом в умовах здійснення національно-демократичної революції. Голова Бюро Всеукраїнської Учительської Спілки С. Русова неодноразово через пресу зверталася до українського вчительства, закликала вчителів об'єднатися в спілку, яка твердо стоїть на "боці інтересів відродження школи на Україні". Однією з перших в березні 1917 р. була створена Катеринославська спілка. А всього в 1917 р. в Україні було утворено 77 учительських спілок.
Учительські союзи в губерніях ставили ті ж самі цілі, що і Всеукраїнська спілка: реформа народної освіти, заснування освітніх організацій, об'єднання всіх педагогічних сил тощо. Утворення учительських спілок та їхні рішення мали важливе значення як для корінного перетворення школи на засадах свободи і демократизації, так і для духовно-культурного піднесення в Україні. Так у постанові педагогічного з'їзду в Харкові в квітні 1917 р. зазначалось, що "Між усіма тими гаслами, котрі сучасні події поставили перед українським громадянством, "Українська школа" займає визначне місце" [16].
Багато матеріалу аналітичного змісту дає нам "Робітнича газета" про хід І Всеукраїнського учительського з'їзду, який відбувся у квітні 1917 р. у Києві за ініціативою Всеукраїнського товариства шкільної освіти.
Організаторами цього з'їзду стали приват-доцент Т. Сушицький, педагоги - О. Дорошкевич, М. Зеров, М. Василенко. Зокрема, з'їзд запропонував УЦР, як інформує "Робітнича газета", створити Головну українську шкільну раду, яка "планово повела б справу організації рідної школи й освіти на Україні".
Прислухавшись до цього, УЦР "утворила при собі шкільну комісію", до складу якої ввійшла Рада Всеукраїнського Товариства шкільної освіти, а пізніше на базі цієї комісії виникла Генеральна шкільна рада при Генеральному секретарі освіти І. Стешенку.
Крім того, з'їзд учителів прийняв ряд головних рішень про те, що:
школа на Україні повинна бути національною, тобто українською, із забезпеченням прав меншин;
при університетах заснувати українські кафедри;
усунути з посад учителів-чиновників, русифікаторів і тих, які служили при старому урядові співробітниками охранки [17].
Принципи організації національної школи на з'їзді були викладені у виступах М. Василенка та відомого педагога доцента Київського університету В. Прокоповича і склали основу резолюції "Про вищу і середню школу", прийняту абсолютною більшістю голосів. У доповіді В. Дурдуківського "Про складання кадрів учителів" істотною була пропозиція про створення педагогічних курсів, інститутів, поліпшення правового становища вчителів [17].
Як свідчать газети, важливим підсумком роботи з'їзду було вироблення принципів демократизації управління школою, участі вчительства через спілки в державних, громадських інститутах, загальної українізації школи, плану єдиної школи. Так за матеріалами "Вісника педагогічно-професійного з'їзду" єдина школа утворювалась на таких підвалинах: а) Вчення спочатку ведеться на основі оточуючого життя; б)