Серед програмних положень виборчого блоку „Блок Віктора Ющенка „Наша Україна" варто відзначити найголовніші: вихід з СНД, вступ до СОТ, повна інтеграція України до ЄС, активний розвиток військового та військово-технічного співробітництва з НАТО, інтеграція до політичних

В Україні парламентські вибори відбулися в 2002 р. Результати виборів до Верховної Ради засвідчили відсутність консенсусу в українському суспільстві щодо пріоритетних питань зовнішньополітичного спрямування держави. Адже до парламенту потрапили політичні сили, програмні засади яких щодо зовнішньої політики України суттєво відрізнялися (див. таблицю 2) [8].

структур НАТО, активна участь у миротворчій діяльності ООН, поглиблення співпраці з партнерами у блоці ГУУАМ, розширення участі України у роботі міжнародних та європейських організацій.

Найближчий конкурент „Нашої України" - Комуністична партія України, що серед своїх основних завдань у сфері зовнішньої політики називала відродження на новій основі Союзу рівноправних братніх народів як добровільного об'єднання суверенних соціалістичних держав, активний вплив України на поглиблення інтеграційних процесів у СНД, входження до системи колективної безпеки країни СНД; крім того, комуністи виступали проти реалізації планів включення України до військових структур НАТО.

Програма виборчого блоку „За Єдину Україну!" анонсувала такі основні тези: спільне з Російською федерацією входження до сучасного європейського економічного та культурного простору, використання механізму СНД як засобу узгодження інтересів, у першу чергу, на двосторонній основі, економічне співробітництво в рамках СНД - умова збереження ринків збуту та розвитку економічного потенціалу України, подальший розвиток і оптимізація співпраці України з НАТО.

Виборчий блок Юлії Тимошенко серед головних завдань зовнішньої політики України виділяв наступні: стати авторитетним геостратегічним центром, лідером консолідації країн Центрального і Східноєвропейського регіону, вступ до ЄС і НАТО, економізацію зовнішньополітичної діяльності, широкомасштабне економічне співробітництво з країнами-сусідами, у першу чергу, з РФ, а також з такими провідними країнами світу, як США, ФРН, Велика Британія, Франція, Японія, Китай, Індія.

У програмі ж Соціалістичної партії України серед пріоритетів були братерські відносини з Росією, Білоруссю та іншими сусідами, консолідація та захист слов'янства, збереження позаблокового статусу України. Також українські соціалісти наголошували на помилковості розширення НАТО на схід.

Соціал-демократична партія України (об'єднана) стратегічно важливими розглядала такі напрямки діяльності: інтеграція до Європейського співтовариства, участь у створенні системи загальноєвропейської безпеки, зміцнення стратегічного партнерства з Росією і США, розширення співробітництва з країнами СНД, створення необхідних умов для вступу України до СОТ [8, с. 7-19].

Такий короткий огляд передвиборчих програмних положень українських партій дозволяє зробити деякі висновки щодо існуючих в українському суспільстві у 2002 році варіантів розвитку зовнішньополітичного курсу. Отже, результатом електорального вибору у 2002 році стали три основні концепції геостратегічного розвитку України:

інтеграція до ЄС та НАТО, тобто євроатлантичний, прозахідний вектор зовнішньої політики України (Блок „Наша Україна", Блок Ю. Тимошенко);

так звана „багатовекторність" з нахилом до євроінтеграції, тобто достатньо нечітко визначена зовнішньополітична стратегія розвитку держави, яка відповідала тодішній офіційній зовнішній політиці України (Блок „За Єдину Україну!", СДПУ(о));

архаїчна концепція братнього союзу всіх слов'ян під прапором комунізму та соціалізму, які об'єднуються заради виживання у протистоянні із Західною цивілізацією (Комуністична партія України, Соціалістична партія України).

Симптоматичним для результатів парламентських виборів в Україні стало те, що ті політичні сили, які декларували відверто атавістичні ідеї (насамперед КПУ та СПУ), здобули значну кількість голосів у парламенті, і, відповідно, можливість впливати на зовнішню політику держави. Свідченням такого стану речей є те, що фракції цих партій навіть мали представництво у комітетах ВР, до компетенції яких були віднесені питання зовнішньої політики: КПУ мала 4 представники у комітеті із закордонних справ та 3 чол. у комітеті з питань національної безпеки і оборони (більше того, цей комітет очолювався комуністом Г. Крючковим). СПУ ж мала по одному представнику у кожному з трьох відповідних профільних комітетів ВР (див. табл. 3) [4, с. 85].

Як видно з цієї таблиці, політичні сили, які відстоювали так звану „багатовекторність з євроінтеграційним ухилом" мали більшість у вирішенні тієї чи іншої проблеми зовнішньої політики України. Наприклад, фракції „Регіонів України", ППУ, „Трудової України", Аграрної партії, „Демократичних ініціатив", СДПУ(о) та НДП мали 11 (50%) своїх представників у комітеті із закордонних справ, приблизно така ж ситуація спостерігалася й в інших профільних комітетах.

Для нашого дослідження важливим є той факт, що результати виборів не відповідали результатам соціологічних досліджень. Адже за результатами соціологічних досліджень Центру Разумкова протягом 2002 року на питання „Чи потрібно Україні вступити до Європейського Союзу?" позитивну відповідь давали від 57,6% до 65,1% респондентів [10, с. 44]. З огляду на це, здивування викликає той факт, що партії, які однозначно проголошували вступ до ЄС, НАТО не мали абсолютної більшості у парламенті, і не змогли, як показали наступні події, реалізовувати свої програмні положення у цій сфері. Причини того, що провладні „багатовекторні" політичні сили здобули більшість мандатів у парламенті різні: від застосування адміністративного ресурсу на виборах до неспроможності українських політиків до ефективного політичного діалогу. Також серед причин такої ситуації експерти називали вкрай низький рівень розвитку, а деякі фахівці говорили про повну відсутність елементарної політичної культури у суспільстві. Тобто виборці в основному не розуміли принципової різниці у