Р. Сербин

АНТИ-ҐЕНОЦИДНА КОНВЕНЦІЯ ООН І УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОДОМОР

Ухвалений Верховною Радою 28 листопада 2006 р. «Закон України про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні» визнав голод «геноцидом українського народу».1 Вперше український парламент визнав український ґеноцид постановою 15 травня 2003 р., але в тому документі ще не було твердження, що рішення робилося відповідно до конвенції «Про запобігання злочину ґеноциду та покарання за нього», ухваленої Організацією Об'єднаних Націй 9 грудня 1948 р. Новий закон звертає увагу на визнання українського ґеноциду парламентами Австралії, Арґентини, Грузії, Естонії, Італії, Канади, Литви, Польщі, США і Угорщини. Він також покликається на спільну декларацію «співчуття» з нагоди 70-ї річниці «національної трагедії України», яку 2003 р. підписали кілька десятків державних представництв до Об'єднаних Націй, та подібну заяву членів Європейського Союзу з 2006 р. Документ обминає той факт, що ні ООН, ні ПАРЄ не задовольнили прохання України визнати український голод ґеноцидом. Правда, обидві міжнародні асамблеї засудили Голодомор як злочин, але назвати його ґеноцидом таки не відважилися - через опозицію Росії та неспроможність української дипломатії переконати їх у правоті своїх домагань.2

Ґеноцидний характер українського голоду 1930-х рр. продовжує викликати полеміку в політичному та науковому колах. Коментаторів цієї катастрофи можна поділити на чотири групи. Апологети Радянського Союзу або заперечують самий факт голоду, або пояснюють його кліматичними обставинами та труднощами переходу сільського господарства від приватної до соціялістичної системи. Вони відкидають будь-яку відповідальність Сталіна та його режиму. Друга група вважає сталінську політику однією з причин голоду і її засуджує, але відмовляється називати голод ґеноцидом. Для третьої групи сталінська злочинна політика була ґеноцидом, але не національним (проти українців), а соціяльним (проти селян), бо одночасно голод охопив Казахстан і РСФСР. Лише частина коментаторів голодомору беззастережно визнає його як ґеноцид проти українців.

Критики концепції «українського ґеноциду» часто покликаються на Конвенцію ООН, вони переконані, що український голод не відповідає критеріям цього документа. Наприклад, на міжнародному науковому з'їзді в Берліні на сесії під назвою «Чи був голод в Україні 1932-1933 рр. ґеноцидом?» одну з трьох доповідей виголосив Отто Люхтергандт, професор права Гамбурґського університету. Автор твердив, що «на питання чи український Голодомор був ґеноцидом можна відповісти лише на підставі анти-ґеноцидної конвенції (9.12.1948), тому що вона одинока дає відповідні критерії, себто дефініцію ґеноциду, як злочину проти міжнародного права»3 Люхтергандт має рацію, що доводити ґеноцидний характер українського голоду перед Асамблеєю ООН потрібно на підставі Конвенції тої ж організації. Але не можна погодитися з твердженням німецького юриста, який у своїй доповіді задемонстрував обмежене знання історії сталінської доби, брак розуміння специфіки українського голоду та неознайомленість з найновішими документами, що український Голодомор не відповідає критеріям Конвенції 1948 р.4 Не можна також поділяти опінію на цю тему київського історика Станіслава Кульчицького, який ще 1991 р. писав про Голод як ґеноцид,5 але твердження гамбурґського колеги не заперечував на конференції, бо вважає, що «цей голод не підпадає під категорію геноциду (так, як вона сформульована)» у Конвенції ООН. Проте якраз дефініція оонівської Конвенції найкраще дозволяє висвітлити усі аспекти українського геноциду: морення голодом селянського населення УСРР і українських хліборобів РСФСР та нищення іншими способами українських національних еліт в обидвох республіках.

Конвенція Об'єднаних Націй про запобігання злочинові ґеноциду

Теоретичне осмислення злочину, який називаємо ґеноцидом, почав правник Рафаель Лемкін, за походженням польський жид, який ще студентом права на Львівському університеті у 1920-х рр. зацікавився судовими процесами над турецькими вбивцями вірмен. Пізніше він осмислював юридичні підстави для покарання за великомасштабні винищування людей, а уже імміґрантом в Америці створив термін «ґеноцид» з грецького генос (народ, плем'я) і латинського caede (убивати). Під час Другої світової війни Лемкін застосував це поняття до винищування жидів нацистським режимом у своїй книжці «Правління Осі в окупованій Европі»7. Використовуючи ідеї Лемкіна, Генеральна Асамблея ООН поставила їх в основу нового міжнародного права і 9 грудня 1948 р. ухвалила «Конвенцію про запобігання злочинові ґеноциду і покарання за нього». Українська РСР підписала конвенцію 16 грудня 1951 р. і ратифікувала її 15 листопада 1954 р. Ратифікована всіма членами ООН Конвенція стала підставою для правової роботи з цього питання міжнародних судових трибуналів, а Кримінальний Кодекс незалежної України вписав її принципи у «Статті 442. Ґеноцид»

Конвенція складається з дев'ятнадцяти статтей та вступу, в якому сказано, що «протягом всієї історії ґеноцид завдавав великих втрат людству». Найважливішими для нашої дискусії є перші три статті документа. Перша визнає ґеноцид злочином проти норм міжнародного права і заявляє, що він може бути здійснений у воєнний або мирний час. Третя вичислює п'ять карних ґеноцидних дій: сам ґеноцид, змова та підбурювання для його виконання, замах чи участь у його реалізації. Друга стаття дає дефініцію цього злочину та способи його здійснення. Статтю варто зацитувати повністю:

«Стаття II. У даній Конвенції під ґеноцидом розуміються наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

а) убивство членів такої групи;

б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

в) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на