Зазначимо, що, не дивлячись на імператорські укази про свободу віросповідань, влада на початку ХХ століття задовольняла прохання про перехід в адвентизм не всім віруючим. Так, це не дозволено було зробити мешканцям Сімферополя, уродженцю с. Гродні Ольшанської волості Прилуцького повіту Полтавської губернії Ігнату Лаврентійовича Сакуну та його дружині Уляні [11, арк.1].

Наскільки масовими були наведені вище переходи в адвентизм сказати важко, однак ми можемо з впевненістю стверджувати про те, що вони не були поодинокими. У Державному архіві в Автономній республіці Крим збереглися більше 20 справ із заявами такого змісту, причому, основна їх половина припадає саме на період після 1915 року, тобто - на час ведення війни. Можна припустити, що це лише частина від загальної кількості звернень. У той же час, з урахуванням невеликої загальної чисельності всіх адвентистів (у порівнянні, наприклад, з баптистами) наявні 20 заяв для масштабів губернії є також значущими.

Підтвердженням зростаючого статусу адвентистів у Таврійському краї було проведення тут, у місті Олександрівську, в жовтні 1908 року з'їзду Південно-Російської конференції адвентистів сьомого дня. Дозвіл на це зібрання Міністерство Внутрішніх Справ і губернатор надали телеграфом. Після такого розголосу на форум, крім віруючих-адвентистів, прийшли інші громадяни, православне духовенство і поліція. Загальна кількість присутніх сягала 900 осіб [24, с.261]. Наприкінці з'їзду православний місіонер, який весь час занотовував усе, що відбувалося на ньому, попросив дозволу на виступ. Поліцейський урядник такого дозволу, без згоди керівників адвентистів, дати не міг, а останні цього зробити не наважилися, побоюючись безладу на зібранні. Досвід таких диспутів в адвентистів уже був і вони знали чим, як правило, ці дискусії закінчувалися. У таких випадках кожна з антагоністичних по своїй суті конфесій щось довести одна одній не могла. Водночас цим безпредметним диспутом могли б скористатися будь-які радикально налаштовані елементи, навіть ті, що не мали жодного відношення до релігії. Наслідком могли б стати хаос та безчинства на зібранні, які б, урешті-решт, призвели до його закриття, а сам інцидент слугував підставою для заборони проведення подібних з'їздів. Ймовірно тому керівництво адвентистів на чолі з Г.І. Лебсаком вирішило розпустити власних віруючих, які залишили приміщення, а тому виступ православного місіонера втратив свій сенс.

Проте з'їзд визначився не названою подією, а тим, що на ньому був рукопокладений перший руський (не німецький за етнічним походженням) проповідник. Ним став Костянтин Шамков.

Про успішне розгортання організації адвентистів свідчило й розповсюдження їх громади на всій території губернії, що, в свою чергу, потребувало підсилення проповідницької діяльності, інтенсивність якої не могли не помічати й представники влади на місцях. У своїх звітах за 1910 рік вони відзначали, що, скажімо, «до Севастополя не менш ніж один раз на рік навідувалися лідери адвентистів Іцман, Лебсак, Вільдгрубе, Перк, Свірідов та інші, і влаштовують тут багатолюдні молитовні зібрання і конференції. Наскільки потужна тут пропаганда можна судити по тому, що в місті не буває жодного дня в тиждень, коли б не проходили два-три сектантські зібрання. Деякі особи відвідують молитовні збори різних протестантських конфесій, не виключаючи при цьому й православні богослужіння. Таврійське сектантств підняло голову і докладає зусиль для того щоб, посіяти своє лжевчення всюди» [22, арк.33].

Кращої оцінки своєї роботи адвентистам годі було й чекати. Їх громади з'являються, як у великих адміністративних центрах губернії, так і в селах. Відомо, що у вересні 1910 року в кількості 22 осіб діяла громада адвентистів у Бердянську. Вона подала губернатору клопотання: а) про дозвіл на ведення при одній із поліцейських дільниць міста метричних книг для записів у них шлюбів, народження і смерті своїх віруючих; б) про надання звання наставника громади американському підданому Даниїлу Ісааку, котрий був обраний на ці посаду її членами; в) про дозвіл здійснювати богослужіння за обрядами адвентистів у спеціально обладнаному приміщенні Бердянська [21, арк.300]. Нам невідомо якою була відповідь місцевої адміністрації, однак, зваживши на те, що це звернення взагалі з'явилося, можна припустити, що вона була негативною. Адже дозвіл на зазначену в клопотанні діяльність адвентистам надавався указами імператора ще у 1905 - 1906 роках. Інша річ, що потім вони були фактично знівельовані різноманітними урядовими інструкціями та циркулярами, які видавалися, без сумніву, за згодою самого імператора.

У 1911 році адвентисти діяли і в Євпаторії. Проповідником у них був Готфрід Фрідріхович Тец, 64 років, який мешкав у місті разом із дружиною Катериною (62 років) та донькою Олено (22 років). Існував Тец на допомогу в розмірі 50 рублів на місяць, яка надходила з центру уніону, з Саратова. Тец рахувався керівником адвентистів з дня її заснування в Євпаторії. Потім був замінений Кожевніковим. Однак, не надовго. Останнього, за відкриття молитовного будинку без дозволу влади, покарали висилкою з міста, а тому громаду