Але ще в дорозі гетьман отримує звістку про перехід запорожців під владу Росії. В листі до запорожців 23 квітня 1734 р., написаного з Каушан, в якому він закликає січовиків не змінювати протекцію з кримської на російську, згадується участь Франції у масштабних воєнних подіях у Європі, які мають серед іншого і антиросійський характер, говориться і про перспективи втягнути Порту і Крим у війну з Росією [20.-C.110-111; 21.-C.56].

Перехід запорожців під російську протекцію мав значний міжнародний резонанс, що пояснюється зацікавленістю багатьох держав цим регіоном. Посол Франції в Туреччині вже 5 травня 1734 р. запевнив свій уряд, що запорожці задекларували підданство Росії [9.-С. 119].

Французька дипломатія продовжувала стежити за зовнішньополітичними орієнтаціями запорожців як потенційної антимосковської сили. Після оголошення ханом і Туреччиною війни Росії, восени 1736 р. в Константинополь прибув спеціальний посланець кардинала Флері барон де Тот (батько майбутнього консула в Криму) з інструкціями до Вілєнева орієнтувати Порту на напад на українські землі і використовувати для цього Орлика і запорожців [9.-С.128]. Також Орлик продовжував звертатися з відозвами до запорожців [11.-С.149].

Але турки зазнавали поразок від російських та австрійських військ і 1737 р. в Немирові зібрався міжнародний конгрес. В світі турецьких делегатів були переодягнені французи Тот, Пейсонель, Лярія. Гетьман добився через Вілєнева, щоб турки порушили на конгресі і питання про запорожців [9.-129]. Але російська і австрійська сторони висунули нечувані до того вимоги, що унеможливило подальший договірний процес (так, Росія претендувала на Крим, Кубань, Кінбурн, Бессарабію тощо). Щодо запорожців, то їх питання не порушувалося, хоча відоме припущення, що в Немирові була присутня запорозька делегація (її викликали для прийняття чергової присяги Російській імператриці) [4].

Війна продовжилася, але султан попросив у французького посла посередництва в укладенні миру в обмін на нові вигідні для Франції капітуляції. Мирні переговори почалися біля

Белграда на початку 1739 р. Тут відбулася особиста зустріч Вілєнева з П. Орликом, гетьман просив внести в трактат пункт щодо козаків, аналогічний Прутському миру. Вілєнев дійсно пробував вставити такий пункт, але російська делегація категорично відмовилася [9.-С.130]. Вперше як об' єкт міжнародного права стараннями російської дипломатії Запорожжя зникає в Белградському трактаті 1739 р., адже в попередніх російсько-турецьких договорах 1711-1713 рр. статус Запорожжя обговорювався окремо.

Після Белградського миру позиція Франції та українських політичних емігрантів щодо Запорожжя залишалася сталою - залучити запорожців в союзі з Кримом до антиросійської політичної і воєнної коаліції. Так, за сприяння Франції в січні 1740 р. створено шведсько- турецький оборонний союз, який забезпечував Швеції матеріальну допомогу від Туреччини у випадку війни з Росією. Для Франції цей союз означав нейтралізацію Росії на початковому етапі війни за австрійський спадок (1740-1748 рр.). У період російсько-шведської війни 1741-1743 рр. за сприяння Франції обговорювалася можливість нападу кримських татар на південно-російські землі, в плани Франції і Швеції по створенню напруженої ситуації в регіоні входило підбурювання запорожців до сепаратистських дій. Навесні 1742 р. Швеція пропонувала Туреччині укласти додаткову воєнну конвенцію, однією з умов якої був би дозвіл Порти повернути П. Орлику козаків під владу Польщі [5.-С.80-87].

Навесні 1746 р. французька дипломатія висунула ідею укладення "вічного договору" між Османською імперією, Польщею і Прусією під егідою Франції, спрямованого проти Росії і Австрії. В межах реалізації цього проекту до Стамбула влітку 1748 р. виїхав з місією від профранцузької партії в польському сеймі А. Дзержановський (зять П. Орлика) [5.-C. 101-102].

Одним з основних театрів франко-російського протистояння залишався султанський двір. Безпосередньо в Криму політику Франції здійснювали консули при ханах, але ця посада не була постійною. 1743 р. російський представник в Константинополі О. Вєшняков рапортував до Колегії іноземних справ (далі - КІС) в справі домагання прийняття російського консула в Криму, що в Бахчисараї перебувають французький та шведський консули, хоча торгівлі їх країни з Кримом практично не мають [3.-С.408-409]. Відряджений до Криму 1744 р. капітан О. Никифоров у своєму щоденнику відзначав активну політику Франції в Криму, яка має там консула. Щодо ставлення до французів, то за враженням Никифорова, татари їх "не любят, говорять, что они плуты и ни с кем в мире жить не хотят" [19.-Ф.123.-Оп.1.-1744.-Спр.2.- Арк.11].

1747-1748 рр. за консула в Криму перебував перекладач Шокет, потім французьким послом в Константинополі Кастеланом в Бахчисарай було призначено новим консулом секретаря посольства Лансета (можливо, до 1753 р.) [3.-С.414]. 1752 р. у Бахчисарай виїздив від профранцузької партії сейму полковник С. Слуц, і хан Аслан-Гірей запевнив в своїй допомозі проти Росії [5.-С.101-102], що можна пов'язати з необхідністю дипломатичного контакту в умовах відсутності на той час в Криму французького консула.

1753-1758 рр. французьким консулом в Криму був Шарль Пейсонель, особа доволі відома як своєю дипломатичною, так і літературною та науковою діяльністю. Його батько (теж Шарль) був лікарем у Марселі, перейшов на дипломатичну службу як секретар французьких королів. Був представником в Константинополі 1735-1747 рр., секретарем посольства. Навесні 1741 р. своїми знаннями,