С. М. Білівненко

МІСЬКІ ВІДКУПИ ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКОГО РЕГІОНУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII - ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТЬ

В сучасній українській історичній науці вже не існує проблеми щодо визнання специфічності розвитку Півдня України. Але залишається проблема встановлення ступеню цієї специфічності. У політології, соціології, історичній науці, а особливо журналістиці та політиці, до сьогодення тривають дискусії щодо природності чи штучності регіонального розподілу України. Тому одним із завдань сьогодення для історичної науки ми вважаємо дослідження історичних явищ, що одночасно є типовими за назвою та унікальними за характером.

Одним із таких явищ був інститут відкупництва. Власне відкупи є на сьогодні малодослідженою темою, з огляду на розпорошеність джерельної бази та величезні прогалини у введених до наукового обігу джерельних базах. Історія Півдня України теж не стала винятком. В науковій літературі досить багато згадок про відкупи на Півдні України, але саме згадок у контексті досліджень, що мали за мету розгляд дотичних проблем - загальний розвиток регіону (О. Дружиніна [1], В. Пірко [2], А. Бойко [3]), окремі питання розвитку краю (А. Богуміл [4], В. Константінова [5], Ю. Крючков [6], О. Посунько [7], І. Прижов [8], А. Скальковський [9], Д. Яворницький [10]).

В даній розвідці автор має на меті освітлити відкупи в містах Південної України. Виявити основні різновиди відкупів, що мали місце в цьому регіоні. Проаналізувати роль державної адміністрації та органів місцевого самоврядування у відкупній справі.

Розподілити відкупи можливо на загальнорегіональні (соляний, винний) та дрібні (рибні, мостові, ліхтарні, земляні та інші). Історія взаємовідносин відкупників та міських громад доволі неоднозначна.

Ще від початку колонізації Південної України вводилися вільне винокуріння та вільний гуртовий продаж у Новосербії та Слов'яносербії, в тому числі у столиці Новосербії - Новомиргороді. Одночасно вводилися відкупи на роздрібну торгівлю вином. Новомиргородські шинки здавалися на відкуп, прибутки від них повинні були надходити частково на потреби Нової Сербії, частково на потреби полковника гусарського полку генерал-лейтенанта І. Хорвата [7, с.62; 8, с.190]. У Бахмуті, де знаходилася резиденція Слов'яносербської комісії, ситуація була більш складною. Там проживали різні категорії населення, що мали різне становище щодо винокуріння та торгівлі вином. Російське податне населення повинно було дотримуватися правил відкупної торгівлі, українське користувалося правом вільного винокуріння та гуртового продажу, також певні пільги мали солевари [8; 2; 9; 11]. Тому при утворенні Слов'яносербії враховувався інтерес також бахмутських винокурів та купців. Дозволялося поселенцям Слов'яносербії здавати на відкуп шинки та роздрібну торгівлю. Прибутки від відкупів та різних аналогічних зборів (при відсутності відкупу - продаж на вірі, стягнення із кожного викуреного відра) перераховувалися до полків І. Шевича та Р. Прерадовича [7, с.62].

За указом 1783 року визначено було винний продаж на території міст передати у відомство магістратів, що були підзвітні урядові. Указом 1791 року затверджено право винокуріння та продажу за дворянами в їх маєтках, козакам залишили право тільки продажу і лише в селах, в містах накладалася заборона на продаж. Значно погіршилося становище міщанства - йому заборонили виробляти та продавати вино. Всі міські винокурні закривали і статус міщанства падав до рівня селянського [8, с.189-190].

Міські громади постійно чинили спротив введення винного відкупу на території міста. Характерною є боротьбі громади міста Миколаєва. При заснуванні цього суднобудівного центру в 1789 році його жителям було надано право вільної торгівлі спиртними напоями. Але вже 17 грудня 1792 році голова Чорноморського адміралтейського правління М. С. Мордвінов у приватному листі до секретаря імператриці Катерини ІІ В. С. Попова скаржився на проект скасування режиму вільного продажу вина в місті. Аргументами проти скасування Микола Семенович висував тези про можливе знелюднення ("все, как овцы, разбегутся") Миколаєва після втрати містом прав вільного продажу вина, адже на його думку лише прибутки від торгівлі вином давали змогу існувати міським жителям, будувати свої житла, і не мали іншої від того вигоди. Цікаво інше - позиція Мордвінова до скасування вільного продажу вина як до політичної акції, що має на меті скасувати правила встановлені покійним князем Г. О. Потьомкіним [12, с.535]. При цьому віце-адмірал виступає як послідовний прихильник продовження політики покійного, не зважаючи на постійні конфлікти із Григорієм Олександровичем. Ініціатором введення винного відкупу в Миколаєві виступили чиновники Катеринославської казенної палати. Вони включили Миколаїв після закінчення відкупу полковником Іваном Красноглазовим до числа всіх інших непривілейованих міст Південної України, де роздрібний продаж спиртних напоїв знаходився на відкупі. Даний відкуп після проведення торгів отримав купець Пєнчуков, з умовою виплачувати щороку 4500 рублів. Казенна палата поспішила внести миколаївський відкуп в генеральний губернський кошторис, але флотська адміністрація, що мала реальну владу в місті, завадила введенню відкупу. М. С. Мордвинов наказав миколаївському городничому Данилові Герасимовичу Якимовичу не допускати Пєнчукова до провадження торгівлі вином та зборів із імпортного пійла. Із губернського правління про ситуацію, що склалася доповіли в Правлячий Сенат, вимагаючи резолюції [13, арк.95]. Невідомо як тривав розгляд справи, але в записці про винний відкуп по Катеринославській губернії із 1793 по 1797 рр. зазначається, що чарковий продаж надавався відкупникові у вісімнадцяти містах, семи фортецях та шести посадах. Не було включено до відкуплених міст Маріуполь, Нахічевань та Миколаїв. Два