С.П. Донченко

ДЕЩО З ІСТОРІЇ ЛІБЕРАЛІЗМУ

Багатопартійність для України на сучасному етапі - це і старе, і водночас нове явище. Старе, оскільки багатопартійна система існувала ще на початку ХХ ст., але за радянської влади була добре забута. Та попри все набула вже певного досвіду і свого національного колориту. А новим явищем можна вважати з огляду на те, що багатопартійна система виникла знову в однопартійній державі у другій половині 80-х рр.

Загалом політичні партії як форма політичної організації суспільства найхарактерніші саме для ХХ ст. У розвинутих країнах партійні структури нині - механізм регулювання відносин між суспільством і державою, а конкуренція між ними - можливість вирішення державних проблем на користь народу і держави.

З-поміж широкого загалу різноманітних політичних партій початку ХХ ст. в Україні значну частину становили партії центру та лівоцентристські, а саме - ліберальні партії та об'єднання: кадети, октябристи, прогресисти і подібні до них партії, Українська демократична партія, Українська радикальна партія, Українська демократично-радикальна партія, Товариство українських поступовців, Українська партія соціалістів-федералістів.

Проблема розвитку лібералізму в Україні вивчається давно. Історична наука має найкращі надбання попередніх поколінь українських і російських учених не тільки у царині суто лібералізму, а й різних політичних партій та історії революційних подій. Передусім слід згадати праці таких науковців, як Г.Ю. Бурмистрова, В.С. Гусакова, П.Л. Варгатюк, В.Ф. Верстюк, р.І. Вєтров, Ю.М. Гамрецький, Н.Г. Думова, В.С. Дякін, Г.З. Йоффе, І.М. Кисельов, А.П. Корєлін, М.Ю. Козицький, В.В. Комін, О.Л. Копиленко, С.М. Королівський, С.В. Кульчицький, І.Ф. Курас,

І. Попік, М.А. Рубач, В.Г. Сарбей, В.Ф. Солдатенко, Л.М. Спірін, В.Є. Спицький, В.І. Старцев,

А. Степанов, А.Є. Тичина, С.Г. Томпсинський, В.Л. Харитонов, Є.Д. Черменський, В.В. Шелохаєв, П.М. Шморгун, В.К. Якунін та багатьох інших.

Ми спробували розглянути процес зближення ліберальних ідей і соціал-демократичних протягом століть. Теорія лібералізму на початок ХХ ст. найбільш повно віддзеркалювала інтереси більшої частини суспільства: нагальні потреби глибокої демократизації, його швидкого економічного розвитку, вирішення основних проблем (економічних, соціальних, національних). Але лібералізм не залишався статичним, він постійно змінювався і вдосконалювався.

Як відомо, батьківщина лібералізму, провідної ідейно-політичної традиції Заходу, - Велика Британія [1.-С.28].

Упродовж століть ця країна була лідером у висуненні нових форм лібералізму і батьківщиною багатьох його теоретиків (Дж. Локк, А. Сміт, Д. Рікардо, І. Бентам, Д. Мілль). Британські політики і мислителі й надалі започатковували нові ліберальні програми.

Так представники основної в XVII-XIX ст. течії лібералізму, яку можна визначити як буржуазну, або елітарну, розвивали трактування, які на практиці перетворювали "невід'ємні права і свободи" в досягнення тих верств суспільства, які були при владі. Друга течія, яку можна схарактеризувати як демократичну, виступала з ідеєю, що головні і невід'ємні права мають поширюватися на кожного індивідуума, а метою громадянського суспільства і держави є створення відповідних умов [1.-С.29].

Особливо важлива роль у формуванні ліберальних принципів належить двом англійським революціям - середини і кінця XVII ст. У документах англійського парламенту, виступах лідерів опозиції напередодні революції середини XVII ст. висунуто цілу низку характерних для лібералізму економічних, соціальних, політичних і релігійних вимог. Основні з них: недоторканість власності, свобода промисловості й торгівлі, невтручання в економічні справи громадян, договірне і виборне формування державної влади, визнання представницького органу - парламенту - головним носієм державного суверенітету, а також створення відповідального перед парламентом уряду, ліквідація влади монархії над церквою, гарантія громадянських і політичних прав особи.

Із роздумів Дж. Локка про власність випливають три важливі висновки. По-перше, приватна власність має трудове походження, а тому її справедливість важко оскаржити. По-друге, без виникнення і визнання приватної власності розвиток суспільства неможливий. По-третє, перетворення індивідуумом обробленої ним землі або вироблених продуктів на приватну власність не зменшувало інтересів і можливостей інших індивідуумів [1.-С.31].

Середина ХІХ ст. ознаменувалася тріумфом буржуазного лібералізму. Сформована як критика феодального суспільно-державного устрою, ідеологія лібералізму виходила з феномена свободи, де мірою і гарантом індивідуальної, особистої свободи ставала приватна власність. Лібералізм як практика втілився в принципах вільного ринку, конкуренції, плюралізму, парламентського демократизму, розподілу гілок влади і рівності перед законом. Державі при такому розумінні співвідношення свободи, особистості та суспільства залишалася роль "нічного сторожа", який стоїть на сторожі прав та інтересів особи в межах закону [2]. Головними рисами стали "возвеличення" індивідуалізму, проголошення індивідуальної незалежності та успіху.

У другій половині ХІХ ст. суперництво двох тенденцій у лібералізмі посилилось, а з часом їхнє співвідношення все більше змінювалося на користь соціально-реформаторського напряму. В останній третині ХІХ ст. соціальний лібералізм заявив про себе не тільки в ідеології, а й у політиці. Його політичні набутки пов'язані з ім'ям І. Гладстона, лідера ліберальної партії.

У роки перебування І. Гладстона на посаді прем'єр-міністра доктрина соціального лібералізму почала втілюватись у практичні реформи. Вони проводились у двох головних напрямах: по-перше, заходи в інтересах трудового населення, по-друге, обмеження переваг британської аристократії [1.- С.38].

Водночас ХІХ ст. для народів Європи було позначене прагненням до національної державності, що, у свою чергу, супроводжувалося вимогами проведення ліберальних перетворень. Тому набуття народами національної державності асоціювалося з посиленням ідей лібералізму загалом.

Національність для європейських лібералів - так само індивідуальне буття, буття, поза яким неможливе існування людини [3.-С.42].

Але ХІХ ст. уособлює собою також