У чому ж проявилася лібералізація соціал-демократії та соціалізація лібералізму? Так Е. Бернштейн вважав, що капіталізм стає життєздатнішим, рішуче відкинувши поширену думку про абсолютне і відносне зубожіння пролетаріату за умов капіталізму. У збільшенні кількості та посилення ролі акціонерних товариств, у практиці випуску дрібних акцій він вбачав важливий орієнтир демократизації капіталізму, який веде, на його думку, до збільшення кількості власників, підвищення життєвого рівня трудящих, пом'якшення класових суперечностей, а відтак, насамкінець, сприяє соціалістичній трансформації буржуазного суспільства. Е. Бернштейн був упевнений, що вже за його життя будуть виконані більшість соціалістичних вимог, якщо не під цією назвою, то фактично.

Інакше дивився Е. Бернштейн і на революцію. Шлях революційного насилля, зазначав він, прискорює дію та подолання окремих перешкод у процесі соціальних битв, однак можна знищити уряд, привілейовану меншість, але не можна знищити народ.

Він ніколи не ставив під сумнів правомірність визнання соціалізму метою та ідеалом. Як різнопорядкові елементи соціалізму Е. Бернштейн виділяв доктрину і теорію. До першої він відносив перспективи розвитку соціалістичного руху, а до другої - право на оцінювання сутності тих чи інших соціальних явищ і процесів.

Виступаючи фактично за ліберальний, гуманний і демократичний соціалізм, який формується в надрах існуючого ладу, Е. Бернштейн розумів процес як поступове усуспільнення, обумовлений як об' єктивними тенденціями розвитку капіталістичного господарства до кооперації, так і демократизацією суспільства під впливом організованого пролетаріату і його партії. Це, як бачимо, має суттєві розходження з поглядами К. Маркса та Ф. Енгельса, для яких соціалізм - не еволюція, не поступовість, а якісний стрибок, переривання поступовості в історичному процесі.

Демократія, за Е. Бернштейном, - це засіб і водночас мета. Вона є засобом розвитку соціалізму, і вона є формою його здійснення. Демократичний соціалізм знімає питання про співвідношення боротьби за демократію з боротьбою за соціалізм, проголошуючи тотожність демократії та соціалізму. Єдиний правильний і доцільний шлях до соціалізму, вважав Е. Бернштейн, є шлях демократії.

На його думку, з розвитком демократії класова боротьба повинна набувати інших форм і вестися словом, у пресі, за допомогою виборчого права. Класові інтереси відступають, сила спільних інтересів зростає. Класова диктатура, зазначав Е. Бернштейн, належить до більш низької культури, ніж та, яка визнає правомірність переходу до більш досконалого суспільства не шляхом конвульсивних проявів, а шляхом поступового переходу.

Ідею про диктатуру пролетаріату Е. Бернштейн вважав політичним атавізмом: завоювання пролетаріатом політичної влади може бути тільки наслідком соціалізму, що розвивається в надрах буржуазного суспільства, а не його політичною передумовою [4.-С.56-57].

У свою чергу, відмінність соціального лібералізму ХІХ ст. від класичного буржуазного починається з різного трактування приватної власності. Ліберально-соціальна концепція власності вказує на дві складові - приватну і суспільну. Головні теоретики британського соціального лібералізму першої чверті ХХ ст. Д. Гобсон і Л. Хобгауз проголосили: ніяка приватна власність не може визнаватися "чистою" й "абсолютною", оскільки суспільство і різні його класи багатьма способами беруть участь у її створенні, примноженні, охороні.

Вони вважали, що держава має право регулювати функціонування і розвиток приватної власності з урахуванням інтересів суспільства і передусім прошарків, які мають безпосереднє відношення до її створення.

Соціальний лібералізм продовжував вбачати в приватній власності найважливіший засіб, що забезпечує суспільний прогрес, матеріальний статок, незалежність соціального і політичного вибору та поведінки індивідуума. (Право робітників на працю, а бідних - на прожитковий мінімум.)

Головні завдання суспільства і держави в очах соціальних лібералів - це боротьба з безробіттям, забезпечення зайнятості, гарантія прожиткового мінімуму старим, інвалідам, бідним, всім, хто не в змозі забезпечити його самотужки.

Соціальний лібералізм протиставив концепції "негативної свободи" концепцію "позитивної свободи". Вона означає, що держава, прагнучи надати можливість для реалізації індивідуальних здібностей представникам різних класів, зобов'язана відкрити шлях до освіти, медичного обслуговування, інших життєво важливих сфер тим соціальним прошаркам, які в силу свого походження і матеріального стану не можуть забезпечити собі "рівні стартові можливості".

Уже з початку ХХ ст. британський соціальний лібералізм сприйняв поняття "соціальна справедливість", яке було чужим класичному буржуазному лібералізмові. Це не соціальна рівність, оскільки ліберали проти механічного зрівняння і відстоюють ідею винагороди індивідуума за підприємливість і таланти. Проте соціальні ліберали затвердили принцип державного перерозподілу національного багатства в напрямі ліквідації крайньої нерівності, забезпечення прожиткового мінімуму і соціального захисту всім громадянам, достатньої винагороди тих соціальних категорій, наприклад учителів, учених, лікарів, робітників соціальної сфери, які опиняються в ролі пасинків ринкового механізму.

Соціалізація лібералізму в ХХ ст. не анулювала його схильності до принципу пріоритету особистості стосовно суспільства, держави. "Лібералізм, - проголошено в маніфесті ліберальної партії, - виступає за свободу. Лібералізм цікавлять люди, проте не в своїй масі, а як індивідууми. Ліберали відкидають філософські міфи про вищу цінність держави, нації,