І. М. Шугальова

ІМПЕРСЬКА АСИМІЛЯЦІЯ І НАЦІОНАЛЬНА ТРАДИЦІЯ В ПРАВОСЛАВНОМУ СЕРЕДОВИЩІ УКРАЇНИ ХІХ - початку ХХ ст.

Історично склалося, що найчисельнішою християнською спільнотою в Україні є православ'я. Нині відбуваються процеси структурування православних церков, які ідентифікують себе з різними адміністративними центрами. Кожна з православних конфесій намагається довести сталість та тривалість власної присутності на українських землях. З цією метою ієрархи апелюють до традицій, адже традиція - це форма передачі соціального досвіду; ідеї, звичаї, норми, що передаються з покоління в покоління.

Втім, проблема співвідношення традиції та модернізаційних тенденцій привертає увагу не лише церковних діячів, а й науковців. Зокрема в дослідженнях А. Річинського [1], Г. Надтоки [2], О. Сагана [3], О. Ігнатуші [4; 5, с.88-98].

В даній статті ми визначили собі за мету охарактеризувати стан православного середовища України ХІХ - початку ХХ ст. та визначити міру впливу російської імперської церковної модернізації на національні релігійні традиції українців. Під православним середовищем розуміємо соціальну сферу, що відзначається своєрідною ієрархією морально-духовних цінностей: здатність до сприйняття модернізаційних тенденцій при відносному збереженні основних церковно-релігійних традицій.

Об'єктом нашого дослідження виступають ментально-психологічні особливості українського духовенства другої половини ХІХ ст. Предметом є аналіз співвідношення російського денаціоналізаційного впливу на національні православні традиції українців.

Після прийняття українською православною церквою зверхності Московського патріархату, відбувалось поступове фронтальне поглинання російськими синодальними структурами традиційних організаційних церковних засад. Антиукраїнська церковна політика проявлялася в методичному знищенні виборності духовенства та соборноправ'я; повноваження Київського митрополита обмежувалися та з часом митрополит перетворився на рядового єпископа з єдиною перевагою - членством у Синоді. Решта єпархій, очолювані архієреями впродовж XVIII ст. трансформувалися в типові периферійні церковні одиниці. З ініціативи Петра І, з 1721 р. в єпархіях утворювалися колегіальні бюрократичні установи - консисторії на чолі зі світськими секретарями, призначеними з числа наближених імператору осіб. На середину ХІХ ст. консисторії являли собою діловодні установи, обтяжені бюрократизмом, надмірною централізацією, суцільно підпорядковані волі світських секретарів.

Лише парафіяльне життя в Україні тривалий час протікало по звичній, традиційній самодостатній канві: священики обирались громадами, затверджувалися єпископами. Духовенство далеко не завжди мало семінарську освіту, проте призначення пастирів компенсувалось наявністю життєвого досвіду, набутого внаслідок практики успадкування пастирських посад. Зрозуміти дійсне значення впливу сільського священика на населення українського села чи містечка, де процес денаціоналізації суспільного життя гальмувала сама народна стихія з її християнським світоглядом, релігійно- обрядовими традиціями, допомагає характеристика, яку дав православним пастирям Д. Дорошенко: "З кінця XVIII ст. православне духовенство утворило на Україні окремий стан, який близько стояв до народу і був тісно зв'язаний з його долею, з його добробутом. В добу русифікації вищої верстви (дворянства) духовенство ще найбільше зберігало зв'язок з своєю народністю, з її побутом і мовою" [6, с.42]. В першій половині XIX ст., незважаючи на урядову політику зросійщення, освічена духовна генерація залишається репрезентантом української національної культури.

В середині ХІХ ст. в українських парафіях відбулась зміна поколінь кліру. Старих пастирів і дяків заступили молоді випускники духовних училищ та семінарій. Виховані у зросійщених закладах, молоді священики зневажали традиції, намагалися дотримуватись синодальних наказів та нерідко проявляли устремління денаціоналізувати свою паству. Спостерігалось відчуження між віруючими та їх пастирями, втрачався духовний зв'язок, а служителі далеко не завжди являли собою взірець етики [7, с.212]. Не поодинокими серед кліру були випадки пияцтва, прилюбодійства, хабарництва тощо. Впродовж другої половини ХІХ ст. моральність кліру настільки занепала, що на початку ХХ ст. єпископ Волинський Антоній (Храповицький) у своєму зверненні до духовенства єпархії вимушений був констатувати хибність взаємовідносин священиків з парафіянами. Архієрей зауважував, що "довір'я між ними підірвано до повної втрати взаємних моральних стосунків, до повної заміни їх зв'язком суто юридичним" [8, с.117]. Антоній наголошував, що духовенство веде буржуазний спосіб життя і нехтує обов'язками своїх парафіян. Ситуація на Волині була типовою для всієї імперії. Зважаючи на те, що одночасно серед парафіян, особливо міської молоді, прокотилася хвиля захоплення новими суспільними ідеями, авторитет православного духовенства став стрімко занепадати.

У другій половині ХІХ ст. світські і духовні періодичні видання заполонила хвиля статей, в яких виправдовувалися священнослужителі, описувалося тяжке матеріальне становище, не завжди доброзичливі відносини з віруючими та з членами причту, великий тягар обов'язків тощо [9, с.554-562; 10, с.457-492, 609-636; 11, с.433-460]. Разом з тим, офіційна церковна періодика наголошувала на поглибленні релігійності віруючих, завдяки плідній роботі священиків [12, с.236-237], доводила переваги служителів другої половини ХІХ ст., що мали духовну освіту перед кліром попередніх поколінь [13, с.1059-1066].

Синодальний уряд, визнавши необхідність перетворень в організації православної церкви, спробував стабілізувати ситуацію. Модернізація РПЦ проводилась з притаманними російському імперському уряду рисами: голосна кампанія напередодні реформ; велика кількість малозрозумілої, навіть державним чиновникам документації; наявність чисельних застережень, що дозволяли корегувати вектор перетворень. Реформи перетворились на формалізм, а єпархіальні адміністрації прозвітували до Синоду про неіснуючі результати.

Разом з тим, реформування організаційного устрою РПЦ принесло зовсім неочікувані і не передбачувані урядом наслідки. Зокрема реформа парафій, окрім скорочення питомої ваги кліру, мала на меті підвищення професійних вимог до духовенства. Обов'язковою стала наявність у служителів духовної освіти.

Уряд прагнув русифікувати українських пастирів. Навчальні курси в семінаріях читалися виключно російською мовою. Викладали богословські,