Зміст кожної лекції затверджувався цензором. Викладацькі кадри складалися здебільшого з росіян, а не з українців, що відбивало русифікаторські тенденції тогочасної освітньої політики. Керівництво семінарій пильно контролювало за так званим духом благонадійності серед вихованців не тільки під час навчального процесу, а і на відпочинку. Семінаристи одержували знання про російську, а не українську історію, культуру, літературу. У викладі історії чітко простежувалася російська великодержавна позиція, про що красномовно свідчать документи, які зберігаються у фондах Київської Духовної академії. В розділі програми, де мало йтися про національно-визвольні змагання українського народу за часів Хмельниччини, жодним словом не згадувалося ім'я Б. Хмельницького, проте зустрічаємо: "Малороссия снова прибегает под защиту Алексея Михайловича" [16, арк.198]. Навіть слово "Україна" переписувач тексту програми з російської історії пише з маленької літери, виводячи водночас: "Великое Княжество Московское" (всі три слова з великих літер) [17, арк.90,95]. З богословських наук учні писали твори російською та латинською мовами, російськомовними були й проповіді, що їх складали й виголошували у парафіяльних церквах семінаристи.

Найбільш обдаровані випускники семінарій (їх було небагато) продовжували навчання у духовних академіях, зокрема у Київській. Завдання академій полягало у підготовці талановитих людей до вищих посад духовної ієрархії, підвищенні рівня освіченості духівництва. Академія давала не тільки спеціальні богословські знання, а й енциклопедичну гуманітарну освіту. Академічний навчальний курс тривав чотири роки на двох відділеннях - нижчому та вищому (по два роки на кожному). На нижчому відділенні головним предметом вважали філософію, яка, в свою чергу, поділялась на логіку, психологію, метафізику, повчальну філософію та історію філософії. На вищому відділенні головним предметом навчання були богословські науки - догматичне, моральне, полемічне богослов'я, герменевтика, канонічне право. Зміст навчання в усіх тогочасних духовних академіях Російської імперії (Київській, Московській, Санкт-Петербурзькій, Казанській) був повністю уніфікований за духовно-навчальними реформами 1798 та 1814 рр. Лише Статут 1884 р. ввів у коло академічної освіти нові предмети з українознавства й цим немовби виокремив Київську духовну академію, зробивши її українською [18]. Але, незважаючи на це, Київська духовна академія була осередком саме української релігійної освіти та культури, бо перебувала в атмосфері Києва - центру давніх традицій вітчизняної національної духовності.

Непрямим, але показовим, на нашу думку, свідченням включення Київської духовної академії в національно-культурні процеси, попри імперську русифікаторську освітню політику, є доповідна ректора Антонія про необхідність придбання для академічної бібліотеки книг вітчизняних та зарубіжних авторів про Україну - "Літопису Величка", "Опису Києва" Берлінського, "Опису України" Боплана, "Історії України" Бантиш-Каменського.

Випускники Київської духовної академії репрезентували українську духовну еліту. Проте, їх майже ніколи не залишали служити в Україні, а за наказами Синоду переводили на неукраїнські кафедри.

Підкреслимо, що наведені нами данні припадають на останнє двадцятиріччя ХІХ - початок ХХ ст. період апогею консервативної політики імперсько-синодального уряду. В зазначений час більшість служителів проходили через навчання у русифікованих учбових закладах. На початку ХХ ст. 1,2 % духовних осіб по Російській імперії та 1,5 % по Україні отримали домашню освіту, а повну і неповну середню та вищу - 94,5 % та 95,6 % відповідно [3, с.245].

Проте частина української молоді залишались мислячими, здатними до плідної діяльності людьми. Незважаючи на визиск цензури і русифікації, студенти Київської, Кам'янець-Подільської, Полтавської, Чернігівської, Житомирської семінарій створювали з-поміж себе гуртки, в яких спілкувались рідною мовою, до якої звикли з дитинства, співали українських пісень, ознайомлювалися з літературною спадщиною.

При Волинській семінарії діяв гурток під проводом П. Куліша. Його члени займались перекладом церковної літератури українською мовою. В кінці 50-х - на початку 60-х рр. ХІХ ст. на Правобережній Україні спостерігалась активізація польського руху. З метою запобігти можливості залучення в ньому національно зорієнтованої української інтелігенції, міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав наказ про призупинення публікацій релігійної та навчальної літератури українською мовою. Дослідник В. Рожко, в своїй історико-краєзнавчій монографії доводить, що після виходу валуєвського циркуляру, роботу гуртку П. Куліша було заборонено [19, с.248].

В 60-70-х рр. ХІХ ст. викладачі та студенти Волинської семінарії плідно співпрацювали з членами етнографічно-статистичної експедиції П. Чубинського [20, с.267]. Зокрема Н. Петров (згодом професор Київської духовної академії), протоієрей Хойнацький передали ґрунтовне зібрання описів народних звичаїв та обрядів, що зберігались у волинських селах.

Не менш результативним виявилась співпраця П. Чубинського з подолянами. Священики Д. Струцинський та Д. Чернецький допомагали зі збором вірувань та забобонів, легенд про створення світу місцевих жителів. Вони також сприяли отриманню Чубинським польськомовних магістратських судових справ мирян ХУІІ ст. [21].

Коріння священицьких устремлінь до збереження місцевих релігійних традицій закладалось у семінарському середовищі. Зокрема, в Подільській духовній семінарії в 1849-1855 рр. діяв гурток студентів та викладачів. Зокрема туди входили майбутні літератори