Члени гуртка здійснювали народознавчі експедиції, збирали український народний фольклор. Змістовні церковно-етнографічні нариси залишив син подільського священика, випускник семінарії Анатолій Свидницький (1834-1871). В 1860 р. він запропонував серію замальовок: "Великдень в подолян", "Злий дух", "Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського". В газеті "Киевлянин" опубліковано його опис "Прошлый быт православного духовенства". Свидницький не приховував наслідків русифікаторської політики уряду, який прагнув знищити національно-свідоме духовенство, перетворити його в представників офіційного православ'я. В повісті Свидницького "Люборацькі" зображено стародавній устрій православного духовенства та процес занепаду патріархальних священицьких родин під тиском нових суспільно-економічних умов середини ХІХ ст. В 1865 р. цей комплекс матеріалів слугував основою для створення Подільського єпархіального історико-статистичного комітету, під проводом ректора семінарії архімандрита Феогноста.

Члени Київського семінарського гуртка, до якого входив брат ректора семінарії С. Єфремов, тісно спілкувались з відомими й найосвіченішими людьми України - В. Антоновичем, М. Грушевським, О. Андрієвським, О. Лотоцьким та ін.

Разом з тим, семінарське середовище створювало не лише сприятливе підґрунтя для українства. Зусиллями імперсько-синодальної влади у 90-х рр. ХІХ ст., духовні учбові заклади посилили політику русифікації, денаціоналізації та виховання слухняних і пасивних служителів державної церкви.

За спогадами С. Єфремова, в середині 90-х рр. ХІХ ст. семінарські громади занепадали: скорочувалась чисельність національно налаштованих українців. В семінаріях практикувались стеження і доноси з метою запобігання так званому "хохломанству" [23, с.153]. Зокрема після такого донесення з Київської семінарії виключено, без права подальшого служіння на Київщині, священика Л. Скочковського, який вважався ідейним наставником студентського гуртка. Учні, що входили до названого гурту, зазнали цькування. На Волині в 1895 та 1899 рр. зафіксовано виступи студентів. Єпархіальна влада спробувала надати їм побутового характеру, проте в особистому листуванні вікарія Острозького і Кременецького Серафима та Волинського архієрея зазначалось, що насправді це був вияв свободолюбного духу українських студентів проти свавілля, постійного стеження і дій провокаторів царської поліції й ректорату семінарії [19, с.89].

Настрій у семінарському середовищі створювала інтелектуально активна меншість. Синод прагнув блокувати її діяльність. Насамперед, максимально обмежувалось надходження літератури і публіцистики, в якій критикувалось православне духовенство. Статті радикалів М. Драгоманова, Добролюбова, О. Герцена заборонили. Тих, кого помічали за їх перечитуванням, суворо карали [23, с.156-159]. Дозволених авторів настільки обмежував цензурний визиск, що їх праці перетворювались у переможний сонм на честь уряду.

Студентство розкололось. Найбільш радикальні захоплювалися ідеями марксизму (І. Черкаський). Прихильники українства (О. Лотоцький, С. Єфремов) схилялись до російського народництва і пробували пристосувати його до українського ґрунту. Вихованців з такими настроями було небагато. Вони, як правило, після навчання в духовній школі, ламали родинні духовні традиції та вступали до університетів.

Більшість семінаристів, за спостереженням С. Єфремова, сяк-так вчились, заживали доступних і контрабандних утіх, залицялись до знайомих панночок і вже заздалегідь готувались, закінчивши семінарію, одружитись і засісти десь на попівстві до скончанія віку [22, с.79]. Така ситуація була типовою для всієї імперії. Зокрема, Таврійською духовною семінарією у 1878 р. було зафіксовано 21 порушення дисципліни, 15 випадків образи викладачів, 4 бійки та всезагальне паління у коридорах та душах [24, арк.159]. У наступні роки кількість порушень істотно зросла. Навіть одяг семінаристів наприкінці ХІХ ст. набув рис піжонства. Згідно семінарським вимогам, студентам надавалася уніформа: шинелі (плащі; мундири і два картузи (кашкети) чорного сукна, з білими металевими блискучими ґудзиками і синіми облямівками. Мундири повинні були стати трохи нижче колін, але семінаристи цього не дотримувались, дехто обтинав поли навіть значно вище тих частин, які вони повинні б були закривати. Такі короткополі паничі прозивались у семінарії "фертами" або "фертиками" - їх ідеалом було дорівнюватись у своїй "світськості" до гімназистів і до офіцерів місцевої полку. Це вже був вплив міста, яке взагалі поволі обтесувало по-своєму "провінціалів", що прибували до міста з сіл. Найбільше цьому впливові підлягали семінаристи, що жили на приватних квартирах: тут вони жили з місцевими громадянами і їх родинами, частіше бували в товаристві на всяких вечірках та іменинах. Тут вони вчились модних танців та вправлялися в російській мові, якою розмовляли чиновники, гімназисти та гімназистки. Під меншим впливом перебувала бурса ("общежитіє"), що не мала таких безпосередніх зв'язків з місцевими громадянами, і ще меншому - "казьонний корпус". На "казьонне утримання" приймались сироти або діти бідних батьків, та ще ті, що добре вчились. Отже ці дві обставини дуже ізолювали "казьонний корпус" від міста, і тут часом виростали замкнуті, заморочені нелюдими: в місто вони виходили вкрай рідко і поза мурами семінарії не мали абсолютно ніяких знайомств. За споминами Віктора Приходька, який навчався у Кам'янецькій духовній семінарії наприкінці ХІХ ст., одною з найбільших "проб" для таких студентів був традиційний бал в семінарії на Івана Богослова, 26 вересня, або на масляну, коли до семінарій запрошували на бал "пансіонерок", себто вихованок духовної жіночої школи, а також гімназисток, панночок з міста і взагалі сторонню цивільну публіку. В ті вечори "відлюдьки" ховались по темних кутах, звідки визирали, як вовки - з зацікавленням та боязкістю. Інші товариші, більш світські і "ухажори" (джиґуни-залицяльники), умовляючи та підштовхуючи, знайомили їх силоміць з якою-небудь панною,