Ота зовнішня незручність, відсутність товариського "полиску", специфічний малоросійсько- семінарський жаргон, який семінаристи цілком щиро уважали за російську мову, як і наслідки походження, оточення та виховання, робили семінаристам у "світі" погану "марку", а в порівнянні з гімназистами, студентами, кадетами і т.д. вони безперечно уважались громадянами "другого сорту".

Проте цей осуд, базувався на чисто зовнішніх моментах, по суті, був дуже помилковий і несправедливий. Люди, що мали можливість бачити семінаристів і гімназистів у щоденному житті та порівнювати їх розумовий і моральний багаж, майже завжди віддавали перевагу семінаристам. І це в дійсності так було, і на те були свої причини. Річ в тім, що семінаристи були для міста чужі люди. "Казьоннокоштні" і "общежитейці", як ми бачили, жили майже цілком ізольовано від міста; навіть ті семінаристи, що мешкали на приватних квартирах, теж поза своєї оселі нікого не знали. Тоді як гімназисти, почуваючи себе в місті як риба у воді, маючи в різних кінцях знайомства і "симпатії", волочилися увесь вільний час по місті і призначали "рендезвоус" на корсо - найбільш популярних серед молоді вулицях (адже у кожному місті був свій Хрещатик: у Львові - Шкотська, у Кам'янці - Почтовка), - семінаристи здебільшого сиділи вдома над підручником і книжкою для читання.

Переважна більшість випускників семінарій поверталися служити до українських парафій. Життя в українських парафіях відрізнялось строкатістю і різнобарвністю і, одночасно, традиційністю та консерватизмом у позитивному значенні цього терміну: прив'язаністю до релігійних обрядів, звичаїв, ставленням до пастирів, як до духовних отців. Особливо такі тенденції проявлялись в єпархіях Правобережної України. У роки семінарської науки, цей важливий для формування характеру та світогляду період, вихованці не поривали духовного зв'язку з українським довкіллям. Цьому сприяло те, що вакації, які припадали на різдвяні, великодні та літні обрядово-релігійні свята, вони проводили вдома, у родинах, серед народної стихії. У бурсах - семінарських інтернатах, де семінаристи разом проживали, вони говорили рідною мовою, співали українських пісень. Тому тут плекався український дух. У цьому розумінні дослідник історії української православної церкви І. Власовський назвав духовні семінарії "справжніми розсадниками українства" [20, с.287].

На Київщині, Волині, Поділлі вихованці духовних семінарій, за традицією, отримували пастирські місця в тій самій єпархії, семінарію якої закінчували; дітям давали освіту переважно в своїх єпархіальних закладах. Вони служили, віддано працювали, встановлюючи духовний зв'язок з парафіянами, прагнучи відновити стародавні церковні традиції. Родинне коло, атмосфера обрядово- релігійних традицій рідної домівки, українського села формували і національну свідомість дітей духівництва. В названих регіонах склались цілі духовні династії: Антоновичів, Левицьких, Павловських, Руданських, Тарновських, Терлецьких та інших [20, с.287]. Священики з цих родин користувались загальною пошаною віруючих, як люди моральні, глибоко релігійні, порядні і досвідчені, такі, що знали релігійні традиції парафіян. Не протестуючи відкрито проти діючого законоположення про призначення священиків виключно єпископами, миряни цих єпархій наполягали, щоб їх парафії очолювали бажані ними пастирі.

Таким чином, на наш погляд, одностороннє, категоричне твердження про наявність виключно негативних рис в духовній сфері або, навпаки, настійливе ігнорування кризових явищ у церковному середовищі є таким, що не зовсім відповідає історичним реаліям. Вважаємо, що модернізації потребували устрій самої Російської імперії та організація офіційної православної церкви в ній. РПЦ виявилась поглиненою імперським характером держави та власним догматизмом.

Проте в українських парафіях домінував традиціоналізм, що проявлявся у своєрідному симбіозі української православної релігійності і дохристиянських обрядів і звичаїв. Прагнення уряду порушити таку константу через призначення до парафій імперських русифікованих священиків бажаних результатів не давало. Перевести до всіх українських парафій пастирів з інших регіонів Росії було фізично неможливо. Політика денаціоналізації українського кліру шляхом навчання в імперських

учбових закладах зазнала фіаско: спрацювали ментальні чинники самозахисту нації. Негласному протиборству імперського консерватизму РПЦ та християнського демократизму в парафіях поклав край вирій бурхливих подій, започаткованих 1905 р.

Джерела та література

Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості / Упорядники А. Колодний, О. Саган. - К., 2000.

Надтока Г. Православна церква в Україні 1900-1917 років: соціально-релігійний аспект. - К., 1998.

Саган О. Національні прояви православ'я: український аспект. - К., 2001.

Ігнатуша О. Інституційний розкол православної церкви в Україні: генеза і характер (ХІХ ст. - 30-ті рр. ХХ ст.). - Запоріжжя, 2004.

Ігнатуша О. Реакція Російської православної церкви на модернізаційний виклик новоєвропейського суспільства: український аспект (ХІХ - початок ХХ