С.П. Донченко

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І ЛІБЕРАЛИ УКРАЇНИ

В історичній літературі вже чимало написано про ставлення різних політичних партій до Першої світової війни. Загалом мова йшла про загальноросійські буржуазні партії, і тому позиції українських ліберальних партій змальовані не досить чітко. Ставлення до війни українських і російських лібералів дещо різнилося і пов'язано це було з вирішенням національного питання.

Теоретики лібералізму розглядали Першу світову війну як наслідок загострення протиріч імперіалізму. На відміну від теоретиків російської соціал-демократії, які вбачали в імперіалістичній стадії розвитку капіталізму переддень соціалістичної революції, ліберальні теоретики все ж вважали, що на цьому етапі мова може йти не про знищення приватної власності, а всього лише про зміну застарілих форм організації капіталістичного господарства іншим, більш довершеним типом, який би відповідав, по- перше, досягненням світової науки й технології, і по-друге, новій, більш раціональній організації виробництва і праці [1.-С.328].

Але необхідність змін в Росії натикалася весь час на перешкоди - бюрократичну систему управління. Різниця між "старою" імперіалістичною Європою і "молодою" Росією, яка тільки-но стала на шлях розвитку капіталізму, була колосальною. Але зорієнтовані на досвід Європи ліберали намагалися "підігнати" Росію під мірки Європи.

Ще до Першої світової війни теоретики російського лібералізму активно розробляли питання про місце і роль війни в історії суспільства. Велика увага приділялась характеристиці типів війн, відпрацюванню воєнного і політичного врегулювання міжнародних конфліктів. Важливий матеріал був накопичений і про співвідношення війни і революції.

Перша світова війна знову загострила питання про революцію. У цілому революція пов'язувалась із заміною капіталізму соціалізмом. Треба сказати, що на початку ХХ ст. у можливість такої трансформації вірило дуже багато людей не тільки в Росії, а й в усьому світі [1.-С.29].

Розрізняючи поняття "революція соціальна" і "революція політична", теоретики лібералізму завжди виступали рішучими супротивниками першої, вважаючи її такою, що вступає у протиріччя з соціологічними законами еволюційного суспільного розвитку.

Однак досвід революції 1905-1907 рр. показав, що в Росії практично неможливо відокремити революцію політичну від революції соціальної. Визнавши цей факт, ліберали стали більш обережно ставитись до можливості політичної революції, підкреслюючи переваги реформістського варіанту суспільного розвитку. Вони відчували небезпідставну тривогу від того, що у випадку війни і пов'язаних з нею потрясінь не кадети будуть на хвилі, а крайні ліві, які першими утоплять кадетів, а потім і меншовиків.

Світова війна сприймалась як результат об'єктивної необхідності великої капіталістичної держави в розширенні національних господарських кордонів [2.-С.28].

Участь Росії у світовій війні розглядалась лібералами через призму понять "оборонна", "справедлива" і "народна війна". Підтримуючи гасло "Війна до переможного кінця", пацифісти у 1914-1917 рр. обмежили свою діяльність такими акціями: надрукували в газетах на початку війни відозву про дотримання "Правил війни" обома сторонами, що воювали між собою; спробували поширити спеціальну анкету про порушення цих правил; систематично виступали з лекціями.

Територіальні претензії російської ліберальної буржуазії у найбільш концентрованому вигляді були викладені у програмній статті П. Мілюкова "Територіальні придбання Росії". Їх можна звести до наступних тез: 1) приєднання до Росії та об'єднання в етнографічних кордонах "російських" народностей Галичини й Угорської Русі; 2) "звільнення" і об'єднання в етнографічних кордонах Польщі, надання їй автономії у складі Російської імперії; 3) придбання в "повне володіння" Росією проток Босфору і Дарданелл з "достатньою частиною прилеглих берегів", а також Константинополя; 4) об'єднання в етнографічних межах Вірменії під протекторатом Росії [2.-С.29].

Всі сподівання на подальший економічний, політичний і культурний прогрес країни, зміцнення її міжнародних позицій пов'язувались з переможним завершенням війни, а тому лідери російських лібералів виступали проти будь-яких спроб заговорити про необхідність укладання миру.

Перша світова війна загострила також національне питання на українських землях Росії й Австро-Угорщини. Так, в Австро-Угорщині відомий соціал-демократ Отто Бауер надрукував ряд статей з українського питання, і одна з них - "Народи, що пробуджуються". У цій роботі О. Бауер зупиняється на тому значенні, якого набуває українська проблема в загальному ході демократизації політичного устрою Австрії: вона витіснила собою чесько-німецьке питання, вона загальмувала соціальне законодавство країни, перетнула шлях до задоволення вимог чиновників, до впорядкування фінансів в окремих провінціях. "І це не дрібниця, - пише О. Бауер, - чи створять українці окрему націю, чи розчиняться в суцільній масі російського народу. Перше мало б надзвичайне за своїми наслідками значення для росіян; цим і пояснюється та увага, з якою російський націоналізм слідкує за ростом і успіхами українського руху в Галичині; в ньому він бачить інтригу австрійського імперіалізму, прагнення розірвати на дві половини російський народ, втягти імперію у внутрішню національну боротьбу. Доля українського питання вирішити, чи стане Росія державою національностей, яка потерпає від національної боротьби" [15.-С.61-64].

У Росії IV Державна дума 26 лютого 1914 р. розглядала запити про святкування ювілею Т. Шевченка. Запити були внесені трудовою групою, фракцією народної свободи та соціал-демократичною фракцією. Підтримали їх і октябристи. Дебати про святкування ювілею поступово перейшли в обговорення українського питання. З цього приводу виступив кадет Ф. Родічев. Та ж ідея - ідея необхідності політичного сенсу і такту по відношенню до української народності мала місце у промові катеринославського депутата О. Александрова.

Київський депутат-ліберал С. Іванов говорив про необхідність внутрішнього єднання національностей при забезпеченні