їх національних потреб. В. Дзюбинський подав у своїй промові аналіз українського руху як прогресивно-демократичного фактора й прийшов до думки про необхідність підтримки його в загальних інтересах російської державності. Найбільш широке політичне висвітлення питання отримало у промові лідера конституційно-демократичної фракції П. Мілюкова. Не зовсім послідовно висловився кадетський оратор по відношенню до українців - він звинуватив їх в автономізмі та федералізмі. Спочатку говорив: "Я вірю у глибоку і повну щирість вождів руху, які розгорнули прапор федерації автономних одиниць. Як ви хочете, щоб було інакше, якщо все минуле України говорить про автономію; коли термін "федерація" є традиційним в такому русі ледь не від 40-х років від Кирило- Мефодіївського товариства і через Драгоманова доходить до сучасності". А далі сказав: "Я абсолютно не поділяю прагнень автономістів-федералістів і вважав би здійснення їх політичної програми для Росії шкідливим і небезпечним. Тут є відтінки. Традиційний термін "федерація", який існував протягом 70 років, не міг залишитися незмінним, зберегти того первісного змісту, який він мав в бакунінському анархізмі. Це і не та "федерація", про яку говорить тепер наука державного права. Федералісти-українці недостатньо стежили за розвитком цього терміна, і я думаю, що подальший розвиток їх політичних формул приводить до того, що і термін і поняття вони вимушені будуть викреслити, у цьому полягають моя надія і моє бажання" [6.-С.8-13]. Зрозуміло, що українське питання знову було залишене в стадії обговорення.
Газета "Рада" у своєму номері від 16 січня писала, що "автономно-федеративні ідеали українського суспільства вже самі по собі виключають прагнення до руйнування російської держави. Мова йде лише про ідеал майбутнього влаштування, ідеал, який, з їх точки зору, має здійснитися в більш-менш віддаленому майбутньому." [6.-С.8-13].
У перші дні після проголошення війни по всій Російській імперії піднявся патріотичний рух. Державна дума урочисто підтримала уряд, заявивши йому про свою лояльність.
Відразу ж після проголошення війни ЦК партії кадетів виробив відозву, яка визначила ту позицію, яку конституційно-демократична партія мала займати і зайняла тоді. Текст відозви був прочитаний 26 липня 1914 р. на засіданні Державної думи. У відозві ЦК кадетської партії "До однодумців" говорилось: "Яким би не було наше ставлення до внутрішньої політики уряду, наше перше завдання зберегти нашу країну єдиною і неподільною і утримати за нею становище в ряду світових держав, яке оспорюється у нас ворогами. Відкладемо ж внутрішні чвари, не дамо ворогу ні найменшого приводу надіятися на розбіжності між нами і будемо твердо пам'ятати, що тепер перше і єдине завдання наше - підтримати борців вірою і правдою у правоті нашої справи і надією на успіх нашої зброї" [2.-С.31].
У жовтні 1914 р. різко постало на черзі національне питання - українське у зв'язку з захопленням російськими військами Галичини і тією полемікою, яка була піднята з цього приводу внаслідок антиукраїнських статей П. Струве. Українське питання було обговорене на засіданні ЦК партії кадетів 5 жовтня 1914 р. [5.-С.126].
Стрімкий розвиток подій вимагав від українських лібералів, і взагалі від українського руху, визначитися з позицією. Тому журнал "Украинская жизнь", до складу редакції якого входили українські і російські ліберали, соціал-демократи та представники інших партій, у вступній статті у №7 за липень 1914 р. писав: "Світове значення бурі, що розпочинається, усвідомлюється всіма, вимагаючи від кожного визначитися зі своїм ставленням до того, що відбувається. Такого ставлення, досить конкретного, вимагають події і від нас, українців. Від нас тим більше і вибагливіше, що силою історичних доль наш народ роздроблений і входить нерівномірними частинами до складу держав, що знаходяться на позиціях супротивників, що воюють один проти одного. В ідеалах українців і практичних постулатах українського суспільства, починаючи з Кирило-Мефодіївського братства і аж до наших днів, національний розвиток частини українського народу, що увійшов до складу Росії, завжди бачився в межах останньої в тісному союзі з народами, що її населяють.
Але під час виключно тяжких випробувань, яким підлягає наше національне почуття, ми повинні проявити і відповідне нашому національному розвитку розуміння подій, що ми переживаємо, здоровий політичний розум, організовану волю нації, тисячами ниток - кровних, племінних, економічних та історичних, пов' язаних з країною, яка виступає проти Німеччини та Австро-Угорщини.
Супротивники Росії при переході кордону будуть намагатися перетягнути українське населення на свій бік. Українці не піддадуться провокаційному впливу і виконають свій обов'язок громадян Росії в цей важкий час до кінця і не тільки на полі брані, в рядах воїнів, що б' ються проти порушників світового миру й права, але і громадян, які зобов'язані в межах своїх сил і можливостей співдіяти успішному виконанню російською армією виключно відповідального завдання, яке випало на її долю" [6.-С.3-5].
Кадетська "Речь" від 8 серпня 1914 р. позитивно відгукнулась про декларацію "Украинской жизни". Навіть монархічні "Новое время", "Киевлянин" и "Московские ведомости" відзначили цю декларацію [7.-С.38-41].
Але, незважаючи на ці декларації лояльності, російський уряд продовжував переслідування українства: повернулися найтяжчі дні - закрито "Просвіти" й українські видавництва, заборонено друкувати будь-що українською мовою. Ці факти та трагічні події на фронтах викликали перелом у ставленні українців до російського уряду. Зник той "патріотичний" запал, який переживало багато з них з початку війни, і