зростало усвідомлення того, що перемога Росії принесе Україні нові кайдани. Рада Товариства Українських Поступовців, яка стала єдиним об'єднуючим осередком партій, ухвалила у вересні 1914 р. постанову про те, що українці мусять зайняти нейтральну позицію у війні. На цій підставі ТУП не погодилося з діяльністю Союзу Визволення України (СВУ), який закликав боротися спільно з австрійською армією.
А в цей час "Украинская жизнь" друкує звернення Миколи ІІ до народів Австро- Угорщини:
"Воззвание Верховного Главнокомандующего:
Народы Австро-Венгрии. Венское правительство объявило России войну за то, что Россия, верная своим историческим заветам, не могла оставить беззащитной Сербию и допустить ее порабощения. Народы Австро-Венгрии. Вступая во главе российского войска в пределы Австро-Венгрии, именем Великого Русского Царя объявляю Вам, что Россия, не раз уже проливавшая свою кровь за освобождение народов от иноземного ига, ничего не ищет, кроме восстановления права и справедливости. Вам, народы Австро-Венгрии, она также несет теперь свободу и осуществление ваших народных вожделений.
Австро-Венгерское правительство сеяло между вами раздоры и вражду, ибо только на вашей розни зиждилась его власть над вами. Россия, напротив, стремится только к одному: чтобы каждый из вас мог развиваться и благоденствовать, храня драгоценное достояние отцов - язык и веру, объединенный с родными братьями, жить в мире и согласии с соседями, уважая их самобытность. Уверенный, что вы будете всеми силами содействовать этой цели, призываю вас встречать русские войска как верных друзей и борцов за ваши лучшие идеалы.
Верховный Главнокомандующий, генерал-адьютант Николай. Август 1914" [8.- С.2-5].
З осені 1914 р. ситуація стала загострюватись. 14 листопада 1914 р. в кадетському ЦК дебатувалось питання про можливість революції під час війни. Інтенсивність його обговорення в ліберальних колах зросла у 1915 р. У лютому на засіданні ЦК кадетської партії мала місце дискусія про своєчасність відмови від "фіктивної єдності", і багато представників з місць вимагали термінового початку опозиційної боротьби проти "внутрішнього ворога - царського уряду". Однак П. Мілюков надзвичайно категорично висловився проти подібних пропозицій, вважаючи, що "всяке слово критики було б в Німеччині всіляко використане. Ослаблювати себе перед лицем ворога і союзників не можна" [2.-С.32].
Враховуючи настрій мас, ліві кадети на засіданні ЦК з участю представників місцевих організацій зазначали, що у країні "чекають миру", що ті місця в газетах, де згадується про мир, "читають сильно".
Після російського наступу 1914-1915 рр. була окупована Галичина. Вірна своїй імперській політиці, російська окупаційна влада нищила українське організоване життя в Галичині й Буковині.
6-8 червня 1915 р. на конференції конституційно-демократичної партії було заслухано українське питання про становище у Галичині після російської окупації і про надзвичайну політику уряду щодо галичан. У резолюції з цього питання було сказано: "Конференція засуджує подібну політику як таку, що не відповідає началам свободи і національного самовизначення і вважає застосування як у відношенні Галичини, так і взагалі українського населення заходів примусової русифікації й боротьбу з прагненням цього населення до національно-культурного визначення несправедливими, недопустимими і шкідливими для державних інтересів країни" [9.-С.112].
До складу ЦК на цій конференції були обрані кадети від України: від Києва - Григорович-Барський, Василенко, барон фон Штейнгель, Биховський, Іванов; від Полтави - Імшенецький; від Криму - Оболенський; від Чернігова - Юренєв. Із старих членів ЦК були переобрані: Вернадський, Винавер, Гредескул [9.-С.120].
Внаслідок поразки 1915 р. російський уряд став "м'якшим". Поволі змінилося ставлення російських ліберальних партій до українського питання. Російська поступова преса критикувала політику царського уряду в Галичині, а П. Мілюков в Державній думі навіть назвав її "європейським скандалом" [11.-С.444].
Але, як і раніше, точну інформацію про життя в Україні, її сподівання, прагнення, печалі й радощі у той час можна було отримати тільки із закордонної преси. Англійською, німецькою, італійською, шведською, сербською, болгарською, румунською, навіть турецькою мовами виходили книжки й журнали, газети, які так чи інакше трактували українське питання. Тільки в Росії панувало мовчання, в тій самій Росії, де жив тридцятимільйонний український народ [12.-С.13].
З цього приводу В. Винниченко писав: "Ми - сила, але сила поки що сира, неорганізована, нездатна до виявлення себе цілеспрямовано. Тому нас остерігаються, але з нами не рахуються. І тому ми повинні пам' ятати, що якщо нам з якихось причин щось і дадуть, то зроблять це в усякому разі тому, що тому, хто це дає, це буде вигідно чомусь дати. Ми завжди будемо іграшкою в чужих руках, якщо не будемо мати опори в собі. Сила наша в розвитку й організації української демократії, в її самосвідомості й розумінні своїх завдань" [12.-С.16].
У серпні 1915 р. в Державній думі все ж було включено особливий пункт з українського питання до програми прогресивного парламентського блоку. Цей пункт мав на меті відновлення малоруської преси, терміновий перегляд справ жителів Галичини. З думської трибуни політичний курс по відношенню до українського питання отримав достатньо різнобічну оцінку. Велику промову проголосив катеринославський кадетський депутат О. Александров, який вказав, що нема більшого злочину, як зазіхати на мову й особливості національної культури. "Ще до війни, - сказав О. Александров, - українська преса як-небудь існувала, під час війни, незважаючи на те, що українська преса й українська культурна думка визначили своє ставлення до війни в