Такою ж загальною й принциповою була промова В. Дзюбинського: "Ворог стоїть біля порогу багатостраждальної Російської України... Час припинити тяжку боротьбу з українською народністю...".

Як і в програмі прогресивного блоку, в думських дебатах найбільш широке висвітлення отримали дві сторони українського питання: стан преси і галицька політика [13.-C.36-41].

Постановка українського питання в думі дозволила українським лібералам і соціал- демократам дещо активізувати свою діяльність. Так, депутація українських громадських діячів у складі лібералів Ф. Матушевського і С. Русової у супроводі С. Іванова (члена думи від Києва) відвідала 14 серпня міністра народної освіти графа Ігнатьєва, якому вручила розгорнуту записку про народну школу в Україні. Крім того, депутація у складі Ф. Матушевського, С. Русової та соціал-демократа С. Петлюри відвідала 16, 17, 18 серпня лідерів думських і совєтських прогресивних фракцій і мала з ними тривалу бесіду про стан української преси [6.-С.126].

З приводу цього М. Грушевський писав, що українська громадськість Росії, вступивши в останні роки в тісне співробітництво з прогресивними колами великоруськими, пов'язала вирішення українського питання в Росії з розвитком її конституційного життя, обласного самоуправління й національного самовизначення, стоїчно переносила всі біди війни, посилені тяжкими репресіями, об'єктом яких стало українське життя в Росії від самого початку війни. Українське суспільство ніколи не виділяло українського питання із загального плану суспільного і політичного оновлення Росії, не претендувало на будь-який привілейований стан, на позитивне трактування його в силу якихось історичних прав або історичних заслуг у створенні громадських або культурних цінностей Росії. М. Грушевський вважав, що, залишаючись вірними цим принципам дружнього політичного й громадського співробітництва з прогресивними й демократичними групами великоруськими, українська інтелігенція мала право вимагати і дійсно не переставала настоювати на тому, щоб останні не залишили поза своєю політичною тактикою питань національного рівноправства й самовизначення, як одного з основних елементів спільної задачі й мети співробітництва - політичного й громадського устрою Росії, а серед тих питань - і задоволення потреб, що лежать у цій площині [14.-С.5-7].

Але активність українських лібералів та соціал-демократів у спробах вирішити хоча б частково українське питання викликала негативну реакцію, особливо у монархістів. Так, монархічне видання "Киев" пише: "Виродки із російської сім'ї, ім'я яким - "мазепинці"; "українці - злісні вороги Росії, і їм має бути оголошено нашою державою нещадну війну", "шпигунство українцями зараховується до категорії філантропічних добродійностей"; "російські українці - зрадники й чекають загибелі Росії, щоб на її руїнах створити "самостійну незалежну Україну" (ця фраза була передрукована в цілому ряді провінційних чорносотенних листків - "Орел", "Віленський вісник" та ін.). "Врешті-решт, - пише газета, - важко вирішити, чого у панів українців більше: рідкісного нахабства чи зміїної підлості." [15.-С.17].

Чим далі йшла війна, тим більш інтенсивно проходили зміни в ліберальному таборі. Кадети, які традиційно знаходились на лівому його фланзі, почали перебирати на себе функції "об'єднавчого центру".

І в 1915 р., і в 1916 р. кадети продовжують робити ставку на перемогу Росії у Першій світовій війні. У своїй відозві вони писали: "Шостий з'їзд, що зібрався в дні світової війни, що затягувалась, відновлює заклик до єднання, до бадьорості і віри в перемогу, з яким з самого початку війни звернувся до народу Центральний комітет партії. Тягар війни ще недонесений до кінця. Не можна допустити, щоб Росія не здійснила своїх національних завдань і вийшла із змагання урізаною, приниженою і поневоленою... Громадяни! Справа відсічі ворогу нерозривно пов'язана зі справою нашого внутрішнього заспокоєння. Нехай разом з народною перемогою над ворогом прийде час внутрішнього оновлення, час загальної перемоги свободи і права" [16].

На шостому з'їзді партії кадетів (5. XII. 1915 р.) гостро обговорювалась ситуація в країні. Представники місцевих партійних комітетів знову піддали критиці тактичний курс свого партійного керівництва. Я. Імшенецький (Полтава) вважав, що кадетам не варто "ухилятися від влади", що партійним лідерам треба не тільки займатися критикою уряду, але й шукати реальні виходи із надзвичайно гострої політичної ситуації. "У нас, - говорив він, - є більшість в парламенті, яка могла б заявити, що вона готова взяти владу до своїх рук, а наші лідери інколи виголошували промови, з яких виходило, що начебто вони цього бояться, бояться взяти на себе владу. Безумовно, взяти тепер владу є великою самопожертвою, але того вимагає поточний момент" [2.-С.35].

Делегати з місць наполягали на заміні формули "міністерство громадської довіри", що вже повністю себе скомпрометувало в очах демократичної громадськості, на більш визначену формулу "відповідального міністерства". Цієї позиції дотримувались представники України - Я. Імшенецький (Полтава), М. Василенко (Київ). Позиції лівих кадетів зустріли відсіч з боку не тільки правих, але й партійного керівництва [2.-С.35].

На цьому ж з'їзді кадетської партії представники місцевих комітетів заявляли, що в оцінці світової війни більш праві соціал-демократи й трудовики. Делегат із м. Лубни Д. Д'яченко пропонував "відкрито і чесно сказати: війна невдалась, будемо думати про мир і про те, як захистити нашу державну споруду від розвалу" [2.-С.30]. Однак провідні ідеологи наполягали на своєму: "Війна до переможного кінця".

А справи продовжували розвиватись не на користь Росії. Кривава війна без можливих перспектив затягувалась.