У країні поволі наростало незадоволення, розпочалися страйки та заворушення робітників і селян. Ущемленими почували себе й національні меншини. Останнім часом у російській літературі можна зустріти твердження, що Росія не була "тюрмою народів". З цього приводу хотілося б навести один документ - телеграму "інордців, що населяли Росію" на ім'я Президента ПівнічноАмериканських Сполучених Штатів Вільсона. В цій телеграмі представники фінів, балтів, латишів, литовців, поляків, російських євреїв, білорусів, російських мусульманів, грузинів та українців описували своє життя в Російській імперії. Наведемо тільки "українську" частину телеграми: "Ми, українці (малороси), були позбавлені тої свободи, яка була нам урочисто дарована. Самостійність нашої церкви знищена, наша мова, якою говорить народ в 30 мільйонів, - вигнано з використання в громадському житті і школах. Культурні установи були закриті на початку війни і газети заборонені. У Галичині й Буковині проявилися наміри Росії знищити наш народ. Все українське піддавалося переслідуванню, відбувалися масові арешти, почалася насильницька русифікація країни. Між тим, російський уряд не посоромився проголосити себе визволителем Галичини." [4.-Ф.285.-Оп.1.-Спр.255.-Арк.306зв.].
Кінець 1916 р. позначився загостренням стосунків не лише українських партій з урядом, а й російської опозиції з урядом. Економічна криза, війна, придушення невдоволення народу - все це говорило, що царизм не піде ні на які поступки в сфері внутрішньої політики. Тому російські кадети перенесли свої зусилля на зовнішню політику, поставивши за мету дискредитувати царський уряд в очах громадськості Росії та союзних держав (це співпадало з метою більшовиків). Події у самій імперії та на фронтах і без того підривали авторитет Росії. П. Мілюков після повернення із закордонної поїздки говорив, що союзники "з відчуттям жаху слідкують за тим хаосом, який завдяки політиці гофмейстера Штюрмера встановився в Росії" і в результаті чого "престиж російської династії й уряду впав до останньої межі" [17.-С.250]. Це давало можливість російським лібералам сподіватись на підтримку союзників і під час війни зайняти правлячі позиції у країні, тим самим усунувши Миколу ІІ. П. Мілюков закликав думу "взяти в свої руки не тільки внутрішні справи, але і всю зовнішню політику" [17.-
С.252]. Згадаємо, що більшовики трохи пізніше закликали до переходу всієї влади до Рад. Зрозуміло, що проводячи свою політику, ліберали робили ставку, в першу чергу, на Англію й Францію, і особливо Англію - як взірець діяльності лібералів [17.-С.255]. Вони сподівалися, що, як і в Англії, російські кадети в Росії займуть належні позиції.
Та на початку 1917 р. лідери ліберальної опозиції вже зрозуміли своє повне безсилля змінити хід подій і відчули, за словами П. Мілюкова, "втому у безплідній боротьбі" з урядом. У той же час, коли вимагалась рішучість у діях, вони випустили зі своїх рук "керівництво подіями", яке перейшло до більш лівих течій [2.-С.37].
Але Лютнева революція 1917 р. зі створенням Тимчасового уряду підняла кадетів знову, як і в 1906 р., на рівень правлячої партії. Повалення царизму і створення республіки поставило російських кадетів у дещо незручне становище, примусивши їх прийняти республіканський устрій і відмовитись від конституційної монархії. Це ще раз підкреслило відмінність їх від українських лібералів (УДРП, а потім УПСФ), які від самого початку записали в програмі свою вимогу створити "глибоко демократичну державну конституцію.", тобто виступити за республіканський устрій [18; 19; 20].
Слід зазначити, що у кадетів були досить значні сили. Членів партії нараховувалось приблизно 65-80 тис. чол. [19; 20; 21]. Їх підтримували студенти, службовці, дрібна і середня буржуазія. Значна кількість октябристів та прогресистів теж підтримувала кадетів. Поступово до них починають примикати й монархісти. У питанні про ставлення до більшовиків кадети наполягали на використанні репресій, що теж відрізняло Тимчасовий уряд від Центральної Ради, яка спочатку одержала підтримку українських більшовиків [22.-С.23; 23.-С.268; 19.-С.122].
Треба звернути увагу на те, що більша частина крупної буржуазії у цей період майже не входить до складу партій, але підтримує ті партії, які захищають її інтереси [19.-С.126]. Крупна буржуазія пов'язувала свої інтереси з Лютневою революцією. Справа в тому, що для розвитку економіки необхідне було звільнення промисловості від численних правових утисків. І революція відкрила для цього реальні можливості. Газета "Промышленность и торговля" - друкований орган Ради з'їздів представників промисловості й торгівлі писала: "Тепер перешкода зникла. Економічний устрій буде заснований на засадах свободи" [24.-С.312].
Головним своїм завданням рада з'їздів вважала "розробку плану майбутньої економічної розбудови Росії" [24.-С.312]. Необхідність підготовки такого плану визначалась тим, що російські політичні партії, на відміну від західних, не мали розроблених економічних програм. І хоч план у вигляді зведеного документа так і не був підготовлений, окремі його положення вміщувались на сторінках газет.
Вважалось, що Перша світова війна довела необхідність подальшої індустріалізації країни. Розвиток промисловості був вкрай необхідним для інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, а також для працевлаштування надлишків аграрного населення. Головна загроза вбачалася не стільки в загальному розладі народного господарства, що було викликано війною, скільки в активізації соціальної боротьби: у вимогах збільшення заробітної плати, встановлення восьмигодинного робочого дня й контролю за виробництвом з боку робітників.
Визнавалося, що в умовах інфляції й зростання цін на життєво необхідні товари робітники постраждали більше, ніж інші групи населення. Так, якщо в березні 1914 р. харчування одного шахтаря