С.В. Геращенко

УКРАЇНСЬКЕ ШЛЯХЕТСТВО: МІЖ МАЛОРОСІЙСЬКИМ АВТОНОМІЗМОМ І РОСІЙСЬКИМ ЦЕНТРАЛІЗМОМ (КІНЕЦЬ ХІХ - ПОЧАТОК ХХ СТ.)

Одним з найбільш пріоритетних напрямків сучасної історичної науки є розробка проблем, що становлять підвалини нинішнього національного відродження України. Особливого значення у зв'язку з цим набуває період кінця ХІХ - початку ХХ ст. Сучасні дослідники доводять, що збагнути процес зародження української модерної нації неможливо, якщо розглядати національний рух лише у вузькому значенні цього слова, обмежуючи останній участю в ньому одного класу. На думку І. Лисяка-Рудницького, варто брати до уваги "всякі інші сили", все те, що мало відношення до модерної України [1 .-С. 12-13], те, що прямо чи опосередковано впливало на її формування. Попередня історична наука (спочатку народницька, а потім радянська) в дослідженнях, присвячених українському національному руху, розглядала його виключно під кутом зору участі трудящих мас, наголошуючи на "безбуржуазності" української нації (характерний підхід істориків народницької школи), або (йдучи за канонами радянської історіографії) таким, що не заслуговує на увагу, якщо вони торкались історії непролетарських класів.

У даній статті пропонується розглянути українське шляхетство - нащадків козацько-старшинських родин наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., його місце й роль у націотворчих процесах. Зазначена тема не була предметом спеціального дослідження, тому залишається практично не вивченою.

Складний тривалий шлях, яким пройшло українське шляхетство з часів його інкорпорації у "дворянство всеросійське", на початку ХХ ст. закінчився вступом багатьох його представників до партій та об'єднань консервативного спрямування. Неохоче сприймаючи ліберально-демократичні перетворення, які прийшли разом із революцією 1905-1907 рр., а точніше ті форми і методи, якими вони впроваджувалися у життя, українське дворянство знаходило політичний притулок не в національному русі, що мав здебільшого соціалістичний відтінок, а в консервативному, який в Україні репрезентували російські правомонархічні партії й об'єднання. Ці організації відстоювали збереження територіальної цілісності Російської імперії, вороже ставлячись до національних і соціально-економічних проблем окраїн, коли йшлося про їх вирішення в соціалістичному дусі.

Це дало привід багатьом дослідникам історії України залишити українське дворянство поза національно-державним будівництвом, вбачаючи у ньому ренегатів і зрадників. Така думка характеризує народницький підхід в історіографії, суть якого, за словами М. Грушевського, полягала у тому, що "в конфліктах народу і влади вина завжди лежить по стороні влади, бо інтерес трудового народу - се найвищій закон всякої громадської організації" [цит. за: 2.-С.57]. У центрі цієї теорії стояв народ, під яким малися на увазі селянські маси як вирішальний чинник історії. До істориків цього напрямку, крім М. Грушевського, можна віднести М. Костомарова, О. Лазаревського.

З інших позицій оцінювали місце й роль еліти в національному русі представники консервативно-державницької школи української історіографії. Серед дослідників, які належали до неї, найпомітніше місце займали О. Оглоблин, С. Томашівський, В. Липинський, В. Кучабський, Д. Дорошенко та інші. В їх працях головною рушійною силою історичного процесу вважалась еліта. Незважаючи на те, що остання була в більшості своїй зрусифікована або спольщена, українське національне відродження стало можливим завдяки зусиллям української еліти, репрезентантами якої стали нащадки козацько-старшинських родин.

Значний внесок зробили у розробку зазначеної проблеми зарубіжні дослідники та історики діаспори. Вони вивчали українське національне відродження в європейському контексті, акцентуючи увагу на спільних та відмінних рисах у націотворенні всіх "бездержавних" народів, зокрема чехів, словаків, поляків. Необхідно зазначити, що українське національне відродження, як і європейське, розвивалося за трифазовою моделлю, запропонованою чеським дослідником М. Грохом. Його започаткували нащадки української козацької старшини, яка в силу історичних обставин стала на службу російському самодержавству. У літературі їх спрощено називали зрусифікованими, а тому нецікавими для українського національного відродження. Зовсім інакше пояснював їх поведінку канадський дослідник Павло Магочий. Він розробив теорію, суть якої полягає в існуванні для кожної людини так званих "численних лояльностей" та "взаємовиключних свідомостей" [3]. Переносячи це на ґрунт досліджуваної проблеми, П. Магочий вважав, що у багатонаціональних державах, таких як Російська імперія, є цілком нормальним, коли хтось вважає себе водночас і малоросом (українцем), і великоросом (росіянином), тобто не приховує своєї лояльності до Російської імперії, зберігаючи також любов до рідного краю. Разом з тим подібна лояльність була природною частиною "ієрархії численних лояльностей" (у даному разі подвійна лояльність), яка присутня в національному відродженні багатьох інших держав. Згодом на місце "ієрархії численних лояльностей" приходить "структура взаємовиключних свідомостей". Тобто певна частина населення усвідомлює, що неможливо бути росіянином з Малоросії (України) або поляком з України. Треба бути або росіянином, або українцем. Однак "ієрархія чисельних лояльностей" та "структура взаємовиключних свідомостей" знаходяться в постійній взаємодії, й кожна з них, залежно від обставин, може стати домінуючою.

Спробуємо показати, як відбувався конфлікт між "ієрархією численних лояльностей" і "структурою взаємовиключних свідомостей" у представників українських заможних верств.

З ліквідацією Гетьманщини та наступом царизму на залишки української автономії, з другої половини ХУШ ст., представники козацької старшини починають вести боротьбу за відновлення власної державності, чинять спротив русифікаторській, колоніальній політиці Російської імперії. На думку О. Оглоблина, тим самим українська шляхта "проявляла свої національно-державницькі ідеї" [4.-С.196]. Започаткувавши академічну фазу українського національного руху, вона "кинула зерно, з якого виріс український національний рух у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст."