Історіографія, присвячена процесам інкорпорації української шляхти протягом кінця ХУІІІ - першої половини ХІХ ст. в російське дворянство, є досить численною. Серед праць, присвячених цій проблематиці, можна виділити роботи О. Оглоблина [2.- С.43-113; 4], Ю. Охримовича [6.-С.77-93], Д. Дорошенка [7.-С.43-214], І. Лисяка- Рудницького [8.-Т.2.-С.125-129], З. Когута [9], В. Кравченка [10.-С.19-116], С. Гелея [11.-С.3-18], В. Потульницького [12; 13; 14], В. Свербигуза [15.-С.84-246] та багатьох інших дослідників, які показали державницькі прагнення українських козацько- старшинських родів. Натомість період другої половини ХІХ - початку ХХ ст. все ще залишається малодослідженим. Це пов'язане з пануючою серед багатьох дослідників, головним чином народницької історіографії, думкою, що українська еліта стала остаточно зрусифікованою або спольщеною. Тобто у кінці ХУІІІ - першій половині ХІХ ст. й протягом наступних десятиліть політична активність українських заможних верств, їхні автономістські прагнення остаточно зійшли нанівець, так і не призвівши до бажаних наслідків. Така точка зору є надто спрощеною, оскільки більшість представників української еліти, незважаючи на політику русифікації та подальшу інкорпорацію її в імперські державні структури, не залишалась осторонь своєї Батьківщини.

Безумовно, в другій половині ХІХ ст. нащадки української старшини не проявили так відкрито свої автономістські симпатії, як у попередні десятиліття. Умови життя неминуче штовхали їх до тих чи інших форм співробітництва з Російською імперією, лояльності до офіційної влади. Проте українське шляхетство шукало інші можливості для боротьби, намагалося легальними засобами допомогти своїй Батьківщині, прагнучи зменшити тиск імперських владних структур на Україну. Однією з найпоширеніших форм боротьби проти русифікаторської політики самодержавства стала робота у створених на початку 60-х років ХІХ ст. земствах.

В Україні земства діяли тільки у лівобережних губерніях. Певний час земства "розглядались як щось окреме, а то й протилежне українському національному рухові". Досить влучно охарактеризував ставлення до цих установ народницької та радянської історіографії О. Моргун: "Земство панська установа, в земстві сидять дворяни- землевласники і розмовляють по-російському". Така трафаретна наліпка і таке "класово витримане" тавро, насамперед, вирішували, якого погляду потрібно на земство триматися правомірним марксистам і демократам - природного, негативного, зневажливого або ворожого, та й усе [16.-С.56]. Тепер уже перед дослідниками з' явилася можливість, використовуючи різні джерела, нові методологічні підходи, більш об'єктивно підійти до висвітлення ролі земських установ в українському національному

русі.

Від самого початку своєї діяльності земства показали себе досить активними, діючи в різних площинах: політичній, економічній, культурній. У земствах, як і в колишніх шляхетських зібраннях, українське дворянство відразу проявило свої автономістські прагнення. Підтвердженням цього став секретний донос російському урядові, в якому повідомлялося, що українці "прагнуть вільної республіки з Гетьманом на чолі" [17.-С.120-121], причому кандидатом на гетьмана називали відомого земського діяча, українського заможного дворянина В.В. Тарновського. В інших урядових документах кінця 80-х років зазначалося, що "протиурядова опозиція звила собі міцне гніздо у земстві" [15.-С.245].

Протягом 80-х років земства порушували клопотання про зняття заборон з української мови, боролися за її впровадження в навчальні заклади тощо. В земствах у той час перебували високоосвічені представники українського шляхетства, які працювали у різних галузях громадської, наукової, культурної, літературної та політичної діяльності. Активну участь земські установи брали у створенні та фінансуванні губернських архівних комісій, які займалися збиранням історичних документів та їх виданням. Офіційна пропаганда такої діяльності була заборонена урядом і вважалась "українофільством", тому під виглядом наукових розвідок земці знайомили громадськість зі славетними сторінками історії України різних періодів, особливо козацької доби. Серед найбільш відомих земців можна виділити П. Дорошенка, М. Василенка, І. Шрага, Ф. Уманця, братів Сергія та Володимира Шеметів, Ф. Лизогуба, Д. Квітку, Г. Милорадовича.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. відбувався процес політизації українського національного руху. Це супроводжувалося висуненням на порядок денний політичних питань, таких як, наприклад, автономія чи самостійність України. Однак разом з тим соціалістична спрямованість молодого покоління - провідників українських політичних партій - стала на заваді об'єднанню всіх національних сил. Найбільш типову думку цієї частини українців висловив один із членів Української соціал-демократичної робітничої партії К. Арабажин, який, дорікаючи старшому поколінню українофілів за їх аполітизм та культурницьку діяльність, писав: "Нехай українофіли витягають свої святощі, як Іван Никифорович Довгочхун, котрий від часу до часу вивітрював на дворі свої широчезні шаровари, жупан, в котрий вже не влізти, рушницю, з котрої давно не можна стріляти, нехай вони тішаться сією роботою і думають, що вона чогось варта, - українці- соціалісти мають свою широку, вільну дорогу, повний обермок пекучих справ, невідложних обов'язків" [цит. за: 18.-Ч.2.-С.315]. Радикалізм української молоді відштовхнув від політичного життя заможні верстви населення, консерватизм яких був націлений якщо не на збереження існуючого ладу, то хоча б на поступову його зміну. Тому українське шляхетство знайшло собі притулок у російських чорносотенних партіях та об' єднаннях.

Досить показовою в цьому відношенні є доля братів Андрія й Миколи Стороженків - українських дворян, істориків, громадських діячів, нащадків славетних козацько-старшинських родів Полтавщини, які беруть свій початок ще з часів Хмельниччини. Андрій Володимирович Стороженко - відомий історик і славіст, переяславський маршалок, земський та дворянський діяч Полтавщини. Працюючи разом з братом Миколою в "Київській старовині", у Київській археографічній комісії, займаючи провідні позиції в Історичному товаристві Нестора-літописця, він