видав чимало праць з історії українського козацтва ХУІ-ХУІІІ ст. Проте після 1905 р. А. Стороженко опинився у стані так званої "реакції", захищаючи основи самодержавного ладу. Протидія революції була настільки сильною, що А. Стороженко, розірвавши зі своїм українофільським минулим, вступив до найбільш чорносотенної організації в Україні - "Київського клубу руських націоналістів".
Подібна доля спіткала його брата Миколу. Здобувши історичну освіту у Київському й Петербурзькому університетах, він продовжив свою наукову та громадську діяльність на Батьківщині. Протягом 80-90-х років М. Стороженко працював співробітником "Київської старовини", досліджуючи історію Лівобережної
України ХУІІ-ХІХ ст. Він був активним діячем Київської археографічної комісії, за дорученням якої проводив важливі історико-археографічні дослідження в Київському центральному архіві. Все своє життя, як справжній патріот України, М. Стороженко приділяв багато уваги громадській діяльності. Він був почесним мировим суддею і гласним Пирятинського земства (1889-1914 рр.), гласним Київської міської думи (19021909 рр.). Крім цього, протягом 1909-1919 рр. обіймав посаду директора І Київської гімназії. Міцні стосунки з представниками української культури й науки залишали Миколу Стороженка вірним традиціям свого старовинного дворянського роду. Серед його близьких друзів найпомітніше місце займали В. Антонович, учнем історичної школи якого він був, П. Куліш, брати Рудченки, О. Левицький, В. Горленко. Однак події революції 1905-1907 років наклали свій відбиток на подальшу долю М. Стороженка. З того часу його діяльність була пов'язана з чорносотенними "Київським клубом руських націоналістів" і заснованим у 1910 р. "Галицько-Руським товариством", головою якого він став [19.-Вып.3.-С.23-26]. Проте й за таких умов М. Стороженко у глибині душі залишався українцем. Про це свідчить його діяльність після повалення російського самодержавства. "Його українські статті в перших виданнях Української Академії Наук, - зазначав О. Оглоблин, - його українське листування (1918-1919 рр.) і пізніших років українською мовою дуже цікаве. Спогади (писані українською мовою - С.Г.), його близькі зв'язки з українським науковим світом на еміграції - все це було не тільки чесним завершенням довгого життєвого шляху українського вченого й українського патріота на свій лад, але й виявом остаточного розриву українського консерватизму з російським легітимним, і Російською імперією й російським націоналізмом, що з ним зв'язано було ім'я і діяльність братів Стороженків у Києві до 1917 р." [20.-С.559].
Участь у подібних організаціях відповідала подвійній лояльності цих людей, що було характерним в умовах Російської імперії, а особливо після 1907 р., коли Україна опинилися перед загрозою анархії, яку несла з собою революція. Іншими словами, представники українського дворянського консерватизму ХІХ - початку ХХ ст. "свою щиру відданість українським культурно-науковим справам поєднували з не менш щирою й лояльною відданістю російській царській династії, й, кінець кінцем, Російській імперії" [20.-С.558]. Тому "для людей типу братів Стороженків шлях від українофільства "Київської старовини" до "Київського клубу руських націоналістів" після 1905 р. зовсім не здавався шляхом "зради" [20.-С.558]. У часи столипінської реакції, демонструючи свою лояльність до існуючої влади, брати Стороженки водночас зробили чимало на українській ниві. Так, завдяки їх коштам з 1908 р. почав виходити "Малоросійський родословник", автором якого був В. Модзалевський (до 1914 р. було видано 4 томи). А в 1902 р. саме А. Стороженко взяв активну участь у виданні праць П. Куліша. Ось як про нього відзивався Василь Горленко в листі до Г. Барвінок: "То є особа ідеальна, за всіма ознаками своєї освіти добросовісності, знань взагалі і знання Куліша і розуміння його праць; особа багата, яка можливо візьме на себе безплатно цю роботу. Ця особа Андрій Володимирович Стороженко" [цит. за: 21.-С.136].
Трохи більше пощастило Василю Петровичу Горленку - також представнику українського дворянського консерватизму. Його прізвище було більш-менш знане в історіографії. Однак не достатньо для такої особи, про яку О. Лазаревський писав: "Горленко найкращий майстер з теперішніх наших літературних митців" [цит. за: 22.- С.857].
Народився він у с. Ярошівці, на Прилуччині, в родовому маєтку, який його предок Дмитро Горленко отримав у 1701 р. від І. Мазепи. Вихованець Сорбонни, він, за влучним висловом О. Оглоблина, був "європеєць цілою своєю культурою, всіма клітинами своєї української душі... тонкий і вражений естет, він начебто не витримав задухи російської реакції й її соціальних та національних антагонізмів. Він не міг бути ні на боці грядучої української революції, ні, тим більше, з тими, хто намагався знов загнати його улюблену Батьківщину до в'язниці народів" [20.-С.557].
В. Горленко (помер у 1907 р.) залишив помітний слід в українській культурі. "Інстинктивний мазепинець", як він сам себе називав [20.-С.559], був помітною фігурою у "Київській старовині", маючи найщиріших друзів в особі М. Костомарова, П. Куліша, Г. Барвінок, М. Заньковецької, П. Мирного, О. Левицького та багатьох інших українських діячів. Він був автором численних творів з історії культури України та її зв' язків із західноєвропейським світом. Французький письменник Дені Рош називав його "найновішим, найоригінальнішим і найшляхетнішим нащадком давніх українських отаманів". "Я гадаю, - писав він, - що добре знав силу й щирість його духу, я вважаю, що він був цілковито достойний, щоби поховали покритого славною червоною китайкою, яка певно покривала труну кількох його предків і якою покрили численні земляки в останню хвилину труну Шевченка" [цит. за: 22.-С.152].
Епістолярна спадщина