Демонструючи зовнішню лояльність до існуючої влади, що в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. залишалося необхідною умовою існування для всієї дворянської верстви, тільки в приватних листах можна відчути біль, з яким ці люди переживали трагічні події, пов'язані з репресіями проти всього українського. Так, наприклад, у листі до А. Стороженка від 24 березня 1894 р. В. Горленко, висловлювався за необхідність реформ. Негативно ставлячись до Російської імперії, називаючи її "огидною Москвою" і критикуючи Міністерство земельних справ та всю систему управління державою, він писав, що такий стан буде існувати, "поки це недоладне сполучення, зване Росією, не розпадеться на свої природні частини" [20.-С.562]. В іншому листі до О. Левицького від 3 червня 1892 р. Горленко писав: "Північна столиця завжди викликала у мене негативне враження, в ній не вистачає ні світла, ні тепла, ні повітря, все в ній штучне, фальшиве й умовне" [23.-Ф.81.-№53467].

Не дивно, що саме у цьому середовищі була написана монографія "Іван Мазепа", в якій український гетьман уперше отримав позитивну оцінку як державний діяч і як особистість. Автором згаданої роботи був відомий нащадок старовинного козацько- старшинського роду, український історик, громадський діяч Глухівської повітової земської управи Федір Уманець [24.-С.479]. Характеризуючи цю книгу (вийшла у 1897 р.), В. Горленко в одному з листів до М. Стороженка від 20 грудня того ж року наголошував, що про Мазепу вперше після 1709 р. розказано з симпатією, а також обіцяв написати про цю працю в дві газети, "з метою популяризувати думки книги й захитати дикий погляд, що встановився на розумного й талановитого Гетьмана" [20.- С.569]. Виконуючи свою обіцянку перед М. Стороженком, В. Горленко так висловився у "Новом времени" про роботу Ф. Уманця: "Вона являє собою нову спробу, не позбавлену цікавості й новини реабілітувати пам'ять людини, що його ім'я на Батьківщині перевернулося в лайку і образу" [20.-С.569]. В умовах урядових заборон на українське слово наприкінці ХІХ ст. такі думки і заяви були занадто сміливими й могли дорого коштувати їх автору.

Однак для сучасників і найближчих нащадків В. Горленко залишився таємничою і до кінця не зрозумілою постаттю. Полтавський земець, з виразними українофільськими симпатіями протягом другої половини ХІХ ст. - на початку ХХ ст., під час революції 1905-1907 років, опинився у чорносотенному таборі. Колишній активний співробітник українських видань почав працювати на часопис "Новое время" - україножерне видання. Чим була обумовлена ця еволюція в бік реакційного консерватизму з російською націоналістичною основою? Зневажливий тон коротенької замітки К. Грушевської стосовно В. Горленка був типовим для подальших згадок, які стосувались його в радянській історіографії. Зокрема остання, визначаючи заслуги В. Горленка як українського етнографа, літературного критика, писала: "Український патріот і постійний співробітник російського реакційного часопису, індивідуальність цікава і цінна - але не суцільна, Горленко, як людина, що зависла поміж двох генерацій і між двома таборами, в час, коли така невиразність була особливо шкідлива, не знайшов усіх потрібних передумов для того, щоб вияснити свою ролю в культурнім українськім житті та довершити намічену працю, тому й вийшов з сього життя не як своя людина, а як випадковий гість" [25.-С.СХІІІ]. Приблизно так само ставився до нього український радянський літературознавець О. Дорошкевич, пояснюючи еволюцію Горленка у бік чорносотенства його класовою сутністю: "Тонкий, надзвичайно глибокий критик, прекрасний знавець чужоземного та українського мистецтва, зразковий стиліст, Горленко проробив типову для українського лівобережного панства еволюцію: він почав свою життєву кар'єру з ґрунтовного замилування українською старовиною, перенісши це замилування минулим на його культурне епігонство в сучасному, а закінчив - консервативною, класовою позицією українського поміщика. І надзвичайно логічно, надзвичайно поступово відбувався цей процес у Горленковій психіці. Що збільшувалася активність міського пролетаріату, й революціонізувалося меланхолійне українське село, то більше злітали романтичні чари з українського поміщика і надто яскраво з культурного вбрання визирало його класове обличчя" [26.-С.61]. У той час В. Горленко робить "рішучу ревізію своїх колишніх національно-культурних поглядів. Він наближається до своїх "друзів" типу Андрія Стороженка, відомого чорносотенця й українофіла, рішуче відмежовуючись од сучасного йому українського руху, повного неприємних соціально-політичних вимог" [26.-С.66].

Сам В. Горленко пояснював, що головною причиною його ухилу вправо стали події 1905-1907 рр. Обурюючись тогочасними українськими соціалістичними партіями, в одному з листів до О. Левицького В. Горленко писав: "Виставляти дірявий і дешевий червоний прапор, а під нього - синій, говорити необдумані, швидкостиглі і напівграмотні дієслова - є божевіллям, яке межує з моральним злочином" [27.-Ф.ІІІ- №53517].

Як український поміщик, В. Горленко не міг працювати в україномовних виданнях, адже всі вони на той час були радикально соціалістичного спрямування: "...всі малоросійські видання, до того ж, яскраво соціалістичні. Невже це обов' язково для малоросіянина". На нашу думку, соціалістична спрямованість української преси і національного руху взагалі стала наріжним каменем для людей типу В. Горленка. Тому, мабуть, М. Міхновський, розуміючи, що успіх національної справи залежить від об'єднання всіх прошарків українського населення навколо єдиної мети,