Однак така еволюція в бік російського чорносотенства і націоналізму була трагедією не тільки для українського національного руху, а й стала особистою драмою для більшості українських поміщицьких родів. Підсумовуючи свій життєвий шлях, В. Горленко писав: "Вообще я изломанный, искалеченный плод истории, обломок дворянства, с некоторыми сносными, но и со многими несносными его сторонами. Трагически сознаю все это, но не могу уже перемениться..." [29.-С.11].

Відомий діяч УСДРП В. Дорошенко акцентував увагу на тому, що "перед революцією українська ідея знаходила, наприклад, ґрунт серед поміщицтва, навіть досить заможного, але виступ українських лівих партій з далекоідучими аграрними вимогами наполохав їх, українство в їх очах стало однозначно з революцією, з "безмежним" поділом землі і таке інше. Загрожені в своїх класових інтересах, вони почули себе ближчими до чужої держави, що їх боронить, як до рідного народу. Тільки одиниці можуть знестися понад класовий егоїзм, а не цілий шар. Також цілком зрозуміле, що майже все, що є захованого і охранительного на Україні, стоїть поза українським табором, адже скрізь цей елемент надто користає з держави (поміщицтво, купецтво тощо), або надто залежить від уряду, як от чиновництво, духівництво, щоб рвати з ним" [30.-С.69].

Вступ до партій та об'єднань чорносотенно-консервативного напрямку в багатьох випадках зовсім не свідчив про те, що українське дворянство стало ворожим до національної справи. Скоріше це був прагматичний крок, здійснюючи який, українське шляхетство намагалося захистити свої соціально-економічні інтереси та зберегти політичну стабільність, наголошуючи на неготовності суспільства сприйняти ліберальні свободи західноєвропейського зразка та впроваджувати відповідні реформи швидкими темпами. Це розуміли й прихильники цих перетворень - представники українських соціалістичних партій. Недарма М. Ковалевський погоджувався з думкою, висловленою одним зі священиків Чернігівщини, що "наш народ ще дуже темний і мало свідомий. Треба ще покоління цілі працювати над усвідомленням цієї темної селянської маси, щоб зробити з нашого народу свідому своїх інтересів націю. Всяка революція прибере у нас дику і руїнницьку форму, бо розбудить темні інстинкти мас" [31.-С.61]. Підтвердження цих слів знаходимо в "Спогадах" Є. Чикаленка - відомого громадсько-політичного діяча, головного редактора газети "Рада", члена УДРП, який до того ж мав значні земельні володіння на Херсонщині та Полтавщині. Зокрема, він зазначав, що "...літом того 1905 року кругом поміщицькі панські садиби горіли і щоночі видно було освітлене вогнем небо, то з одного, то з другого боку" [32.-С.395].

Отже, хитання від українофільства у другій половині ХІХ ст. у бік чорносотенства після 1905 р. для української шляхти не було остаточним та настільки згубним, як це намагалися показати представники народницької історіографії. Під час української революції й визвольних змагань 1917-1920 рр. багато тих, хто перебував колись у складі правомонархічних партій та об'єднань, повернулися до своєї Батьківщини, стаючи корисними в справі розбудови Української держави. Багато з них пізніше взяли участь у роботі Гетьманського уряду П. Скоропадського. Показовою в цьому відношенні була еволюція національної свідомості серед українських заможних верств, представники яких входили до повітових земств Полтавщини. Наприклад, за свідченням М. Ковалевського, заможний землевласник Михайло Коваленко, який раніше належав до чорносотенно-націоналістичної партії "Всеросійський національний союз", навесні 1915 р. вніс пропозицію про запровадження української мови у школах Полтавщини. "Михайло Іванович Коваленко, - писав М. Ковалевський, - виголосив блискучу патріотичну українську промову, в якій доводив необхідність українізації народного шкільництва і натякнув на великі жертви, які український народ поніс у цій війні і на його право задоволення місцевих потреб, які виникають з історичної минувшини і етнічних особливостей України" [31.-С.184]. "Промовляючи в обороні української школи, Коваленко виступив як експонент пануючої соціальної верстви середніх і великих землевласників, тобто тієї верстви, яка найбільше піддалася русифікації на Лівобережжі і польонізації на Правобережжі. Промова Коваленка була ніби барометром настроїв, які починали охоплювати цю соціальну верству України" [31.-С.185]. З цього навіть член партії есерів М. Ковалевський робить висновок, що консервативні елементи на Україні хоча й відійшли від національного руху, однак не втратили свого українського інстинкту. Тому надалі у середовищі представників української шляхти все частіше відбувалася боротьба, в якій місце "ієрархії численних лояльностей" заступала "структура взаємовиключних свідомостей".

Джерела та література

Лисяк-Рудницький І. Нариси з історії нової України. - Львів, 1991.

Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. - Київ; Нью- Йорк; Торонто, 1995.

Магочий П. Українське національне Відродження. Нова аналітична структура // Український історичний журнал. - 1991. - №3.

Оглоблин О. Люди старої України. - Мюнхен, 1959.

Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. - К., 1997.

Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки (від початку ХІХ ст. до Михайла Драгоманова) // Вишкільний курс. Матеріали до історії розвитку суспільно-політичної думки в Україні ХІХ-ХХ століття. - Брюссель; Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк; Торонто, 1977. - Ч.3.

Дорошенко Д. Огляд української історіографії. Державна школа: історія, політологія, право. - К., 1996.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе.