С. О. Голдіна

ЄДИНОВІРСТВО ЯК ЗАСІБ БОРОТЬБИ ВЛАДИ ЗІ СТАРООБРЯДНИЦТВОМ У 40-60-ТІ РОКИ ХІХ СТОЛІТТЯ (НА МАТЕРІАЛАХ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ)

У наш час відцентрових тенденцій у релігійному житті заклик до єдності актуальний як ніколи. І він звернений не лише до людей світських, але, особливо, до самої Православної церкви. У зв'язку з цим важлива роль належить вивченню стосунків влади і представників старообрядницької течії православ'я. Потребують дослідження причини негативного ставлення держави до цієї етноконфесійної групи та заходи влади по боротьбі з нею. Одним з основних методів цієї боротьби у середині ХІХ ст. було навернення старовірів до православ'я та єдиновірства. Врахування реального історичного досвіду, як позитивного, так і негативного, допоможе уникнути численних помилок при виробленні державної політики стосовно різних релігійних конфесій і груп.

Історія старообрядництва та єдиновірства привернула увагу дослідників у середині ХІХ ст. Одним з перших істориків старообрядництва став доктор права Н.В. Варадинов, який написав багатотомну історію Міністерства внутрішніх справ. Восьма, додаткова, книга присвячена законодавству по розколу. Хронологічно дослідження обмежується 1855 р. Варадинову вдалося зібрати та проаналізувати значну кількість документів - указів, постанов, звітів чиновників МВС, статистичних даних. Частина з цих джерел безпосередньо торкається заходів уряду із запровадженню єдиновірства у різних губерніях Російської імперії, зокрема в Чернігівській [1.- С.452-640]. Автор також намагався з'ясувати ступінь ефективності цих заходів.

Становище єдиновірства з початку і до 60-х рр. ХІХ ст. у місцевостях із значною кількістю старообрядницького населення було проаналізовано у книзі "Исторический очерк единоверия". У даній праці вміщено, зокрема, відомості про поширення єдиновірства у Чернігівській, Київській, Полтавській, Харківській та Херсонській губерніях [2.-С.59-97]. Історії виникнення та розповсюдження єдиновірства присвячено параграф у підручнику П.С. Смирнова, який призначався для вивчення історії старообрядництва в духовних семінаріях і представляв точку зору офіційної церкви на дане явище [3].

Серія публікацій до 100-річчя запровадження єдиновірства з'явилася у 1900 році на сторінках часопису "Миссионерское обозрение" [4.-С.670-688; 5.-С.790-806; 6.-С.515-520].

Названі праці відбивали позиції світської чи церковної влади, а тому не дивно, що старовіри в них були представлені як неосвічені та фанатичні люди, які не розуміли блага прийняття єдиновірства.

Серед праць останніх років один з найґрунтовніших нарисів історії єдиновірства від появи наприкінці ХУІІІ століття перших громад єдиновірців до характеристики їх сучасного становища знаходимо у роботі С.Г. Вургафта, І.А. Ушакова "Старообрядчество. Лица, предметы, события и символы. Опыт энциклопедического словаря" [7.-С.96-101]. Пояснення поняття "єдиновірство", а також окремі епізоди з історії його запровадження в Чернігівській губернії за часів царювання Миколи І подані у розділі "Старообрядництво в Україні" десятитомної монографії "Історія релігій в Україні", редколегію якої очолював професор А. Колодний [8.- С.504-505]. Навернення до єдиновірства як один із заходів боротьби державної влади зі старообрядництвом у різних регіонах України на початку ХІХ ст. згадується у низці публікацій Ю. Волошина [9.-С.238-239; 10.-С.110-111; 11.-С.195].

З огляду на ступінь розробки даної теми у літературі автор ставила перед собою наступні завдання: коротко висвітлити історію виникнення та сутність явища єдиновірства; проаналізувати основні законодавчі акти, що стосувалися його запровадження; показати як проходила реалізація урядових постанов на місцевому рівні; спробувати визначити ступінь результативності цих заходів.

У 40-60-х рр. ХІХ ст. Лівобережна Україна була великим регіоном проживання старовірів. За офіційними даними, їх нараховувалося на Чернігівщині 44977, Полтавщині - 4145,

Харківщині - 3567 осіб [1.-С.376-377]. Найбільшими районами розселення старовірів стали Вовчанський, Зміївський, Куп'янський, Старобільський та Харківський повіти Харківської губернії; Городницький, Новозибківський, Стародубський, Суразький повіти Чернігівської губернії; м. Кременчук, с. Крюків та Костянтиноградський повіт Полтавської губернії.

Ще з ХУІІІ ст. старообрядці відчували значні труднощі з виконанням своїх релігійних обрядів і треб. Така ситуація виникла через відсутність у старообрядницькій церкві єпископів і, як наслідок, нестачу священства та ймовірність його повного зникнення [7.-С.97]. Зазначені причини змусили деяких старовірів шукати можливості зберегти давнє православ'я за допомогою священиків, поставлених офіційною церквою. Цими настроями скористалися цивільна і духовна влади, які прагнули якщо не навернути старообрядців до панівної церкви, то хоча б контролювати їх. Громади старовірів, підконтрольні синодальній церкві, з'явилися у Стародуб'ї, Новоросії, Білорусі та Нижньому Новгороді у 80-90-х рр. ХУІІІ ст. [7.-С.95]. Офіційно єдиновірство було введено у 1800 р. Воно являло собою особливу частину панівної церкви, створену для тих послідовників старої віри, які погодилися увійти у підпорядкування Синоду, однак зберігали дониконівські обряди [4.-С.671-683]. Термін "єдиновірство" вводився для того, щоб підкреслити несамостійність, не самодостатність громади старообрядців, що приєдналася до офіційного православ' я.

На початку ХІХ ст. перехід до єдиновірства проходив не дуже успішно. У період правління Миколи І (1825-1855 рр.) гоніння на старовірів підсилились. Імператор вважав, що поблажливе ставлення місцевої адміністрації до старообрядницького духовенства та терпимість до відправлення ним богослужінь були головними причинами небажання приймати єдиновірство [12.-С.61]. Щоб змусити старовірів приймати духовенство від офіційної церкви, наприкінці 20-х у 30-х рр. ХІХ ст. їм було заборонено будувати й відновлювати молитовні будинки, старообрядницькі наставники позбавлялися права переїжджати з одного повіту до іншого та здійснювати треби, православні священики суворо каралися за перехід у розкол [3.-С.222-223].

Одним з головних пунктів, який не влаштовував старообрядців у єдиновірстві, була залежність від православних архієреїв. Тому значний вплив на результативність навернень