Саме тому у 40-х на початку 50-х рр. ХІХ ст. влада продовжувала вживати рішучих заходів по наверненню якомога більшої кількості старообрядців до єдиновірства. На будівництво церков стали видавати чималі субсидії з казни. Проте часто на єдиновірські храми перетворювали старообрядницькі каплиці та молитовні будинки без згоди на це більшості населення [5.-С.796- 797]. Якщо паламарями єдиновірських церков ставали колишні розкольницькі уставники, то вони звільнялися від державних повинностей та військового постою [13.-С.416].

У 1850-х роках вийшли також урядові розпорядження, які мали на меті схилити до єдиновірства купецтво, тобто завдати удару по найзаможнішій частині старообрядництва і позбавити його своїх благодійників. Так, було оголошено, що з 1 січня 1855 р. могли записуватися до купецтва тільки "на тимчасовому праві". Це означало позбавлення їх важливих станових привілеїв і необхідність виконання рекрутської повинності з 25-річним терміном служби [14.-Ф.1.-Оп.13.-Спр.677.-Арк.38-65]. Таке розпорядження викликало величезний переполох у старообрядницькому торговельно-промисловому середовищі. Найбільша кількість навернень за всю історію єдиновірства відбулася саме 30 та 31 грудня 1854 р., тобто в останні числа, призначені для оголошення купецьких капіталів [3.-С.266].

Крім того, влада всіляко обмежувала участь старовірів у місцевому самоврядуванні [13.- С.251]. Губернським адміністраціям належало пильнувати, аби на керівні посади обиралися тільки православні чи єдиновірці, навіть тоді, коли вони становили меншість населення [15.- Ф.127.-Оп.3а.-Спр.791.-Арк.1-2; Спр.825.-Арк.1-13].

Таким чином, розглянуті нами урядові розпорядження були частинами єдиного плану насильницького навернення старообрядців до єдиновірства. Державна влада бачила у ньому компроміс, необхідний для швидкого приєднання якомога більшого числа старовірів до панівної церкви, своєрідну "сходинку" від старообрядництва до офіційного православ'я.

Розглянемо, як відбувалося поширення єдиновірства у губерніях Лівобережної України. За наказом Миколи І до Чернігівських посадів і слобод як одного з найбільших регіонів проживання послідовників старої віри була направлена спеціальна місія для зміцнення єдиновірства. Ця місія складалася з ієромонаха Високівського єдиновірського монастиря та чотирьох досвідчених священиків. Результатом їхньої діяльності було прийняття у 1842 р. і до православного відомства на правах єдиновірства Малиноостровського старообрядницького монастиря, який знаходився у Новозибківському повіті. В офіційних джерелах зазначалося, що ця подія відбулася "за добровільної згоди ченців" [2.-С.62-63]. Але з опрацьованих нами документів довідуємось, що не все проходило так спокійно. Зокрема, у 1844 р. Комітет міністрів розглядав справу про опір групи старовірів Чернігівської губернії перетворенню Малиноостровського монастиря на єдиновірський. Найактивніші учасники цієї акції отримали досить суворі вироки: 5 осіб мали бути відправлені солдатами в окремий Кавказький корпус, а у випадку непридатності до військової служби - вислані на поселення у Закавказький край; 6 осіб відбували двомісячне ув'язнення зі встановленням за ними надалі суворого поліцейського нагляду. Деякі з них повинні були також відшкодувати монастирю матеріальні збитки [15.- Ф.127.-Оп.1.-Спр.897.-Арк.7-52зв.].

У 1845 р., проїжджаючи через посад Добрянка Городницького повіту Чернігівської губернії на шляху до Києва, цар Микола І наказав збудувати там єдиновірську церкву до його повернення. Храм звели менше, ніж за місяць, у церемонії освячення брав участь імператор зі спадкоємцем. Ця подія сприяла переходу частини старообрядців довколишніх посадів до єдиновірства. Зазначалося, що 1846 р. єдиновірські богослужіння відбувалися вже у Новозибкові, Злинці, Клинцях, Климовій, Єліонці, Чуровичах, Шеломах, Митьківці. У 1848 р. єдиновірським став Покровський монастир, розташований у Новозибківському повіті поблизу с. Митьківки. Важливість монастиря для старообрядницьких громад була такою високою, що царським указом його зарахували до рангу "штатних обителей першого класу" [8.-С.504-505]. 1850 р. на єдиновірський перетворено Климівський Казанський жіночий монастир [1.-С.565]. Успіхові урядових заходів мало сприяти і запровадження єдиновірських шкіл, де вивчення Закону Божого здійснювалося за книгами старого друку [15.-Ф.679.-Оп.2.-Спр.4882.-Арк.2-2зв.].

Проте наприкінці 50-х і на початку 60-х років спостерігаємо дещо іншу ситуацію. На цей час близько половини неофітів відійшли від єдиновірства. Деякі з них, наприклад, виконували треби у старообрядницьких молільнях, а потім купували у духовенства свідоцтва про вінчання чи хрещення дитини у єдиновірській церкві. Більше того, частина священиків перейшла до старої віри. Показово, що "царська" церква в Добрянці була спалена [8.-С.505]. У 1863 р. у Чернігівській єпархії нараховувалося 5912 єдиновірців [2.-С.71]. Отже, можемо констатувати, що єдиновірство не набуло великого поширення серед старовірів цього регіону. А добра забезпеченість єдиновірців культовими спорудами (21 храм), які, за свідченнями сучасників, навіть у недільні та святкові дні залишалися майже порожніми, говорить про штучну підтримку державою цієї течії.

Навернення старообрядців м.Кременчука тривало близько 10 років. Провідну роль у цій справі відіграв архієпископ Полтавський і Переяславський Гедеон. Владика кілька разів особисто відвідував Кременчук, зустрічався зі старообрядцями та переконував їх прийняти єдиновірство, він також звертався до них з письмовими закликами. Гедеон неодноразово пропонував світській владі плани заходів та умови, які мали прискорити перехід. Зауважимо, що значна роль у їх реалізації