Архієпископ також намагався обмежити можливості кременчуцьких старообрядців виконувати треби в інших містах, цим самим позбавивши їх права вибору і додавши в такий спосіб ще один мотив до необхідності прийняття єдиновірства [9.-С.23 8-239].

У 1845 р. повінь пошкодила Кременчуцький старообрядницький скит та каплицю у с. Крюкові. 42 будинки та келії у скиті стали непридатними для проживання. Вони, а також крюківська каплиця та стара кам'яна безпопівська молільня за наказом губернської адміністрації були знесені.

Один з радянських істориків релігії В.Д. Бонч-Бруєвич зазначав, що серед шляхів навернення старовірів був підкуп властями кількох впливових осіб певної старообрядницької громади, які, в свою чергу, схиляли одновірців до прийняття священиків від панівної церкви [17.-С.269]. Цим методом урядовці скористалися при приєднанні до єдиновірства кременчуцьких старообрядців. У місті існували 2 групи (купців Баберіна та Столярова), котрі агітували за перехід [18.-С.21-23].

Результатом співпраці губернського та єпархіального начальства, а також чиновника МВС Аляб'єва стала заява 200 старовірів про бажання приєднатися до єдиновірства. Їм було дозволено самим обрати собі священика. Восени 1845 р. одну з кременчуцьких старообрядницьких молілень перейменували на церкву Покрова Богородиці й передали єдиновірцям [18.-С.20-25]. Послідовники старої віри певний час продовжували чинити опір введенню єдиновірства. Давши підписки про згоду прийняти нового священика, чимало заможних та впливових мешканців Кременчука, як і раніше, виконували треби у наставників [18.-С.26-30]. Слід зазначити, що, на відміну від інших регіонів, тут не спостерігалось масового повернення до батьківської віри наприкінці 50-х - у 60-ті роки ХІХ ст. За свідченням П. Бодянського, у 1865 р. у місті проживало 449 старообрядців та 2753 єдиновірці [9.-С.238]. У Кременчуці існували 3 єдиновірські храми [19.-С.416-418] та 1 церква у с. Крюкові [20.-С.62-69].

У Харківській губернії успіхи світської та духовної влади по наверненню старовірів до православ'я та єдиновірства були примарними. Тут діяла лише одна Троїцька єдиновірська церква у м. Харкові. Кількість парафіян цього храму, які повернулися до старої віри протягом 1857-1864 рр., майже у 2,5 рази перевищувала кількість осіб, що залишилися єдиновірцями [21.- Ф.40.-Оп.47.-Спр.1903.-Арк.6-53]. Це свідчило про примусовий характер навернень старообрядців до єдиновірства та православ'я.

У документах зустрічаємо лише поодинокі випадки активного опору старовірів Харківської губернії властям. Наприклад, бунт та непослух державних селян хутора Козачки Харківського повіту в 1866 р. у зв'язку з небажанням будувати, а потім і відвідувати єдиновірський храм [21.-Ф .3 .-Оп.226. -Спр .333. -Арк.6].

Таким чином, єдиновірство розглядалося РПЦ та урядом як компромісна течія, запроваджена для прискорення процесу возз'єднання старообрядців із синодальною церквою. Помірковані старовіри бачили в ньому реальну на той час можливість отримати священиків і безперешкодно здійснювати треби, не відмовляючись від своїх обрядів. Представники більш радикальних толків називали цю течію "пасткою" для тих, кого привабило безпечне збереження старої обрядовості і хто через це втратив належність до "святої старообрядницької церкви" [7.- С.97].

У середині ХІХ ст. навернення до єдиновірства та православ'я стало одним з основних засобів боротьби влади із старообрядництвом. Згідно зі звітами обер-прокурора Святішого синоду за 1837-1897 рр. в Російській імперії таких навернень було зареєстровано: за імператора Миколи І - до православної церкви 111688 чоловік і до єдиновірства 114 116, за Олександра ІІ - відповідно 48 185 та 45 626, за Олександра ІІІ та у перші роки правління Миколи ІІ - 81 318 та 28 378 [6.-С.518]. Цифри вражаючі, особливо якщо взяти до уваги, що за офіційними даними загальна кількість старовірів у державі не перевищувала 8-12 млн осіб [22.-С.10]. Однак коли справа доходить до розгляду ситуації в конкретних губерніях, успіхи світської та духовної влади по наверненню старообрядців до православ'я та єдиновірства виявляються незначними. Навпаки, нерідко зустрічаються випадки повернення неофітів до старої віри.

Серед причин невисокої ефективності зазначених заходів слід виділити наступні: недовіра старообрядців до духовенства панівної церкви, яке часто ставало ініціатором їх переслідувань; примусове приєднання до єдиновірства; не завжди точне дотримання єдиновірськими священиками старих обрядів, що, в свою чергу, зміцнювало переконання старовірів у тому, що єпархіальне начальство буде поступово змінювати їхні обряди; запровадження єдиновірства дало старообрядцям привід вважати його поступкою офіційної церкви, яка усвідомлювала правильність їх віровчення. Ось чому після приходу до влади Олександра ІІ та пом'якшення державної політики щодо послідовників розглядуваної етноконфесійної групи вони масово і відкрито стали повертатися до батьківської віри.

Перспективу подальших розвідок у даному напрямку автор вбачає у вивченні єдиновірства у комплексі з іншими заходами влади по боротьбі зі старообрядництвом, а також у дослідженні долі єдиновірських громад наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Джерела та література

Варадинов Н. История Министерства Внутренних Дел. Кн. 8. История распоряжений по расколу. - СПб., 1863.

Исторический очерк единоверия. - СПб., 1867.

Смирнов П.С. История русского раскола старообрядчества. - СПб., 1895.

Чельцов М. Единоверие за время столетнего существования его в Русской церкви. Единоверие 1800г. в его отношении к "согласию" конца ХУІІІ столетия // Миссионерское обозрение. - 1900. - № 5.

Чельцов М. Единоверие за время столетнего существования его в Русской церкви. Правительственные мероприятия касательно церковного устроения в единоверческих обществах // Миссионерское обозрение. - 1900. - № 6.

Чельцов М. Единоверие за время столетнего существования его в Руссой церкви. Внешний рост единоверия // Миссионерское