С. Г. Гузенков

З ІСТОРІЇ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ ОБЛАСТІ [ЗА МАТЕРІАЛАМИ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ)

У 2009 р. більшість обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти (колишні інститути удосконалення кваліфікації вчителів) України святкуватимуть свої сімдесятирічні ювілеї. Подія дає поштовх не тільки для обговорення майбутнього подібних установ в національній системі освіти, а й спонукає до вивчення й аналізу багаторічного шляху розвитку цих інститутів.

Етапи розвитку системи підготовки педагогічних кадрів та післядипломної педагогічної освіти України були предметом розгляду Л. Сігаєвої [Див. 4 та 5], С. Крисюка [Див. 2 та 3], а О. Зубаха та Л. Архипенко відтворили історію інституту удосконалення вчителів сусідньої Дніпропетровської області [1]. Історія післядипломної педагогічної освіти Запорізького регіону чекає свого дослідника.

Мета нашої публікації - показати власний досвід розробки теми, продовжити дослідження, почате у попередній статті [Див. 6] та ввести до наукового обігу матеріали Державного архіву Запорізької області (далі - ДАЗО) (Ф. Р-2569 "Запорізький державний інститут удосконалення вчителів").

Хронологічні межі розглядуваної теми охоплюють період від перших повоєнних років, коли йшло відновлення системи освіти загалом і роботи інститутів удосконалення кваліфікації вчителів зокрема, до початку 1960-х років - переходу радянської системи освіти до обов'язкового восьмирічного навчання. Останній спричинив суттєві зміни у системі перепідготовки вчителів, які, на наш погляд, потребують більш детального дослідження.

Хоча обласний інститут удосконалення кваліфікації вчителів був створений ще 1939 р., у другій половині 1940-х років процес розбудови подібних установ фактично розпочинається заново, йде пошук місця обласних інститутів в системі освіти України.

Так, у 1945 р. Міністерством освіти було розроблено та винесено на затвердження Раднаркому УРСР "Положення про обласні інституту удосконалення кваліфікації вчителів". Протягом наступних років документ удосконалювався та зазнавав змін [Детальніше див. 6, с. 40-45].

У "Положенні" зазначалося, що "...інститут удосконалення вчителів діє на засадах вищого навчального закладу" [15, арк. 1], є "самостійним навчально-методичним закладом, що знаходиться безпосередньо у віданні завідуючого Обласним відділом народної освіти, діє як юридична особа й має свій фінансовий план, що його затверджує завідувач Обласного відділу народної освіти" (далі - Облвно). На останнього покладалося безпосереднє керівництво й контроль за роботою інституту [15, арк. 7].

Навчально-методичною базою інституту документ визначав, окрім іншого, університети, педагогічні й учительські інститути, районні та міські педагогічні кабінети, кращі педагогічні, початкові, повні й неповні середні школи [15, арк. 2].

У якості професорсько-викладацького складу, окрім працівників інституту, "Положенням" передбачалася можливість використання співробітників університетів, педагогічних та учительських інститутів, кращих викладачів педагогічних, середніх та початкових шкіл [15, арк. 3].

Таким чином, інститут мав відігравати роль посередника між центральним і місцевим керівництвом освітою (Міністерством та Облвно), науковими установами (університетами і інститутами) та вчителями.

Про це свідчать, зокрема, й накази Облвно про склад Ради інституту удосконалення вчителів. Так, наприклад, у фондах ДАЗО зберігся наказ №6 від 13 січня 1954 р. із повним складом Ради, до якого, окрім директора, завідуючого навчальною частиною та завідувачів кабінетами інституту, увійшли завідувачі ряду районних відділів освіти, інспектор Облвно, директори, завучі ряду шкіл та педучилища, інструктор обкому КПУ, секретар обкому профспілки вчителів та представник ЛКСМУ [12, арк. 1]. Загалом список складається із 21 особи. При цьому штатом інституту в ті роки було передбачено 15 співробітників.

В період від 1945 до 1961 року в розділах річних звітів інституту про кадрове забезпечення постійними є згадки про наявність вакансій. Лише у звіті за 1948-1949 навчальний рік зазначено, що штат укомплектований повністю. При цьому зміни складу наявних працівників відбувалися постійно. Щороку інститут поповнювався новими людьми. Найбільший показник тут склав 1945-1946 н.p., протягом якого на роботу було прийнято 11 із 13 співробітників, а найменший - 1952-1953 н.р. (прийнято 2 із 15). Якщо у 1945-1946 н.р. в інституті працювало лише два співробітники, прийняті ще 1939 p., то вже у 1947-1948 н.р. - жодного.

Незважаючи на постійну зміну кадрів, стаж педагогічної роботи тих, хто призначався на посади методистів, був не менше 5 років. Нами було виявлено лише шість випадків, коли до інституту приходили люди з мінімальним педагогічним стажем.

Так, у 1947-1948 н.р. методистами кабінету іноземних мов працювали Ю. Розенбаум, який мав педагогічний стаж один рік і закінчив Медичний інститут в Парижі та М. Стрижак зі стажем два роки, яка закінчила Московський інститут іноземних мов та Запорізький педінститут [7, арк. 2-3].

У 1948-1949 н.р. завідувачем кабінетом фізичної культури працював М. Бондар, що мав стаж чотири роки [18, арк. 3]. У 1949-1950 н.р. кабінетом історії завідував Г. Каневський (стаж 3 роки) [19, арк. 2]. Наступні 1951-1952 н.р. та 1952-1953 н.р. завідували кабінетом позашкільної роботи Н. Астініна (стаж 1 рік) [20, арк. 2] та Н. Щежиніна (стаж 2 роки) [21, арк. 3] відповідно, які мали не- закінчену вищу освіту.

Хоча "Положення про обласні інститути удосконалення кваліфікації вчителів" передбачало, що кабінети мають очолювати професори й наукові співробітники, жоден зі співробітників Запорізького обласного інституту в розглядуваний період не мав наукового ступеня. Більше того, після 1949 р. в річних звітах інституту у таблиці про персональний склад співробітників графа про вчений ступінь навіть не згадується.

Таким чином, склад співробітників протягом тривалого часу залишався нестабільним, однак працювати до інституту приходили,