С. Г. Іваницька

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ МОДЕРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ В ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІЙ СПАДЩИНІ УКРАЇНСЬКИХ РАДИКАЛ-ДЕМОКРАТІВ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Інтерес до проблеми націй та націотворення є досить сталим в українській інтелектуальній традиції як в сфері ідеологічних та програмово-політичних розробок, так і в наукових дослідженнях. Привертає ця тематика й увагу сучасних авторів, вітчизняних і зарубіжних, які, до речі, вважають, що "український досвід" є важливим і навіть унікальним для верифікації сучасних теорій націй і націоналізму [1, с. 3; 2, с. 26; 3, с. 154], а центральною темою новітньої історії України є повстання української нації, перетворення етнічної спільноти на свідому політичну і культурну спільноту [4, с. 10].

Останні публікації, які мають пряме та опосередковане відношення до названої теми, можна поділити на такі групи: перевидання публіцистичної спадщини ідеологів УДРП [5; 6; 7], праці загальнотеоретичного характеру стосовно проблеми націй та націоналізму [2], книги з проблем формування нації та національної свідомості в Україні [8; 9; 10; 11; 12; 13], з філософії національної ідеї [14]; сучасні версії політичної історії України в новітню добу [3; 4; 15]; дослідження стосовно проблем державності в українській політичній думці [16; 17; 18], ролі української еліти в націотворенні [19; 20], історії політичних партій України [21], історії української преси [огляд літератури з цього питання див.: 22]. Особливе значення для глибокого осмислення проблеми має монографія Г.В. Касьянова - перший в Україні систематичний виклад теорій націй та націоналізму [2], що містить також огляд праць діаспори (авторами яких є такі знані вчені, як Г. Грабович, Б. Кравченко, І. Лисяк- Рудницький, П.Р. Магочій, Р. Шпорлюк) та західних вчених-українознавців (А. Каппелера та ін.).

Окремі аспекти питання, що нас цікавить, було відображено у працях Б. Д. Грінченка, С.О. Єфремова, П.Я. Стебницького, О.Г. Лотоцького, М.А. Славінського, Д.Д. Дорошенко, Є.Х. Чикаленко, Г.О. Коваленко - власне ідеологів Української демократично-радикальної партії (УДРП). Історії та передісторії УДРП були присвячені дисертація та публікації автора цієї статті [23; 24; 25; 26]. Ряд моментів відображено в монографіях Г.В. Касьянова [20] та В.В. Стрільця [21].

Метою статті є аналіз публіцистичної спадщини 1895-1914 рр. лідерів та активістів УДРП стосовно питань нації, національної свідомості, української національної ідеї, періодизації та суті процесу національного відродження, ролі еліти (інтелігенції) та її взаємин з народом (селянством) на тлі політичних процесів в Україні початку ХХ ст. в контексті сучасних концепцій націотворення.

Для розробки теми доцільними можуть бути деякі теоретичні міркування, висловлені в сучасній літературі. "Нація виникає в результаті рішення створити націю", - стверджує Г. Кон, вважаючи, що одним з вирішальних чинників у цьому випадку є наявність "живої та дієвої корпоративної волі" [14, с. 39]. Українська нація, за термінологією Б. Андерсона, була типовою "уявленою спільнотою" - перш ніж її реальні обриси з'явилися у політикумі, їх витворив у своїй уяві інтелект національної еліти. На думку Е. Сміта, українців можна визначити на початку модерної доби як демотичну етнічну спільноту, яка мала трансформуватися в політичну спільноту - націю [2, с. 262]. Основою еволюції, становлення "української ідентичності" (тобто - уявлення про себе, як про національну спільноту, про націю) Дж. Армстронг вважає не демографічну чи лінгвістичну безперервність (континуїтет), а міф про цей континуїтет. Міф у його інтерпретації - це не хибне знання, а скоріше ідеологічна конструкція, створена для певної мети [2, с. 285].

Термін "національне відродження", яким широко послуговувався і М.С. Грушевський, і його однодумці з УДРП, - ідеологічний винахід ХІХ ст., надзвичайно популярний серед інтелектуальних еліт так званих "неісторичних" націй, до яких, за твердженням І. Лисяка-Рудницького, можна віднести й українців. У сучасній літературі він набув право наукового і має відповідники: наприклад, "пробудження націй". Г.В. Касьянов звертає увагу на його умовність та пропонує альтернативний термін - "націотворення". "Національне відродження" як процес формування і "соціалізації" національної ідеї, як "масовизація" національної свідомості - тривалий, суперечливий і багатовекторний процес, у якому були моменти перервності, стагнації і зворотного розвитку [2, с. 295, 299]. Елемент безперервності (регенеративності) в цьому процесі забезпечувався саме наявністю інтелігенції.

Специфіка українського суспільства в Російській імперії на початку ХХ ст. - бездержавний статус, тривалий розвиток двох частин України у різних цивілізаційних полях і державних системах, що сформувало істотні відмінності в ментальності, політичній культурі, відсутність адміністративної чи політичної автономії, аграрність, соціологічна неповнота, слабке залучення народних мас до процесів пореформеної модернізації. У результаті свідомість більшості українського населення перебувала на рівні етносу, а не нації. Український націєтворчий процес містив створення спільної для обох частин України політичної стратегії на ґрунті спільного історичного походження, мови, ідеї соборності. Вибір ідентичності полягав у відмові від соціальних, конфесійних, регіональних та інших критеріїв самовизначення та в рішучому уподобанні загальнонаціонального поняття "українець". На початок ХХ ст. під впливом пореформеної модернізації виник комплекс соціальних та комунікативних умов для формування національної ідентичності українців, з'явився прошарок місцевої еліти, зацікавленої в реалізації національної ідеї та здатної впливати на суспільну свідомість. Але спочатку цій еліті треба було скристалізувати "українську ідею", розробити план реалізації "українського проекту" (термін Р. Шпорлюка).

Загальнотеоретичною основою поглядів радикал-демократів була концепція українського історичного процесу, викладена у працях М.А. Максимовича,