Стародавньої Русі до сучасної України. Перевагою запропонованої М.С. Грушевським схеми української історії Б.Д. Грінченко вважав те, що автор "дивиться на все минуле наше життя не з Москви, не з Петербургу, а з Києва, розглядає її як УКРАЇНЕЦЬ і як життя всієї УКРАЇНСЬКОЇ нації, а не ... як частину тієї чи іншої держави в той чи інший момент її існування", порвавши з традицією офіційної російської історіографії [27, с. 117].

У публіцистиці пріоритетними для авторів радикал-демократичного напрямку були такі питання: ідеї історичної та етнічної самобутності українського народу, особливості його національного характеру (менталітету), автохтонність проживання українського населення на своїй етнічній територія, стабілізація топоніма "Україна" як "національного" у ХІХ ст., формування української мови як мови "високої культури", картини політичного життя українців у різні історичні періоди, проблема економічної експлуатації України в складі Російської імперії, ідея соборності. В аналізі цих питань вони використовували систему понять "етнос - народ - нація", наближаючись в своєму трактуванні до сучасної школи вчених-"примордіалістів". Значна увага приділялась пошуку "реальних традицій" історії національного відродження. Найбільш ґрунтовно, із врахуванням специфіки імперської аудиторії, ці питання розглянуто в працях С.О. Єфремова "З громадського життя на Україні" (1907; переклад російською - 1916) та П.Я. Стебницького й О.Г. Лотоцького "Украинский вопрос" (1914-16; три видання).

У висвітленні боротьби за повернення Україні втраченої незалежності радикал-демократи керувалися популярною на той час в українській історіографії теорією "національної провини", згідно з якою протягом довготривалого історичного розвитку освічена частина українського суспільства втратила шанс на повернення широких автономних прав України за Переяславським трактатом 1654 р., оскільки, постійно віддаючи перевагу власним вузькокласовим і становим інтересам, нехтувала інтересами загальнонародними, ігнорувала реальні шляхи відстоювання політичної і культурної самостійності своєї батьківщини, що фактично означало зраду інтересів свого народу [28, с. 8-9; 29].

Висновок на основі критичного аналізу історичного досвіду: "новітні українські автономісти" - тобто представники сучасного етапу українського руху - повинні врахувати помилки попередників, "автономістів старого часу", і докорінно реформувати свою національно-політичну ідею [28, с. 9].

Радикал-демократичні публіцисти розробили струнку концепцію історії українського національного відродження, розцінюючи долю України як "довгу ходу українського народу по історичному шляху у виробленні форм державного життя" [28, с. 9] та дотримуючись наступної періодизації українського національного відродження: 1) 1798-1847 рр.; 2) 1847-1861 рр.; 3) 18611876 рр.; 4) 1876-1905 рр.; 5) 1905-1910-ті рр. Ця періодизація об'єктивно відображала хвилеподібну зміну періодів піднесення і занепаду українського руху, зумовлену насамперед коливаннями урядового курсу стосовно "українського питання" - від толерантності до репресій і навпаки. У висвітленні ходу національного відродження радикал-демократи використовували лінійний підхід, розглядаючи його як натхнений інтелігенцією процес неухильного зростання національної свідомості, що виявлялася у середовищі національної інтелектуальної еліти і передавалася народним масам [28; 29; 30; 31; 32]. Б.Д. Грінченко підкреслював еволюційний характер цього процесу, оскільки "щоб дух людський визволити з неволі, - для цього необхідно переродити його шляхом тривалої невпинної роботи". Сам він на практиці переконався у тому, що "національна свідомість серед денаціоналізованих або національно-несвідомих мас виробляється потрошки і щоб вона виробилася, необхідна тривала, велика і складна праця організованих суспільних сил" [33, с. 150] Шлях її розвитку - "від пункту, на якому ця свідомість вперше прокидається, і до пункту, на якому вона стає такою силою, яка забезпечує перемогу" [34, с. 103-104]. С.О. Єфремов загальну лінію розвитку українського руху уявляв як еволюцію від пасивно-неусвідомленого опору до активно-свідомої боротьби за свої національні права, насамперед у культурній сфері" [28, с. 103-104].

Українське національне відродження - це неперервний процес взаємодії двох основних діючих осіб, вважали радикал-демократи. У ролі суб'єкта у ньому постає інтелігенція, яка усвідомила загальнонаціональні інтереси і намагається донести їх до свого основного адресату - селянства, що було у масі своїй "народом чи не цілком неграмотним, народом, позбавленим відчуття свого національного Я, народом, незвичним до того, щоб до нього зверталися на його рідній мові" [35, с. 149]. Така невтішна картина спостерігалася у 1907 р. Проте на 1914 р. картина суттєво змінилася - принаймні, в очах лідерів радикал-демократів [36, с. 85,119]. Є.Х. Чикаленко відмічав у своєму щоденнику, що "хоча український народ багато втратив від того, що втратив свою старовинну назву (йдеться про "Русь", "русини" - С.І.) і що багато його талановитих синів збагачують скарбниці сусідів, а все ж таки наближається час, коли український народ займе-таки рівне становище поряд з іншими культурними націями світу вже під своєю новою назвою "українці" [37, с. 348-349, 442].

Вузловим пунктом у переході національного відродження з виключно "інтелігентської" фази до "народної" радикал-демократи вважали 1906 р. - перший рік існування у порівняно вільних політичних умовах україномовної преси. Б.Д. Грінченко відмічав піднесення національного руху не тільки в містах, але і в селах. "Чи пішла національна свідомість дуже глибоко, чи ні - це вже інше питання і це покаже недалеке майбутнє, але