те, що вона пішла в ширину, це напевно", - писав він у грудні 1906 р. [33, с.148]. У 1910 р. М.А. Славинський вважав, що український рух знаходиться у стадії плідної взаємодії інтелігенції з народними масами, передбачаючи: "Найближче майбутнє явить картину переходу цього руху з екстенсивності у стадію інтенсивної напруги" [38, с. 407]. Як екстенсивний український рух характеризували в 1914 р. П.Я. Стебницький і А.І. Лотоцький [36, с. 5758,18]. Слушність їх спостережень довів лютий 1917 р.
Провідною методологічною установкою в оцінці радикал-демократами рухомих сил національного відродження був "літературний універсалізм", оскільки саме літературу вони вважали "формою, що відображає загальнонародну національну самосвідомість" [36, с. 35]. С.О. Єфремов відмічав, що "з тих пір, як виник український рух, єдиним його вираженням і проявом була література; на літературі концентрується здавна все наше суспільне життя, сюди йшли всі національно свідомі сили наші, ніде в інших місцях не знаходячи, де б можна було себе застосувати у діло" [39, с. 67]. Звідси слідувало переконання, що саме література і є найповнішим вираженням української національної ідеології ("українства").
Дійсно, українська культура була виразно "літературоцентричною", оскільки з кінця ХУІІІ століття українське національно-культурне відродження, як і більшість слов'янських, розгорталося за романтичною моделлю, де саме мова, а отже, мовна творчість, література, прийняли на себе системно- організуючу функцію. Тому історія літератури проектувалась на всю історію культури, а також на перші дві стадії ("академічну" та "організаційну") національного відродження. Не випадково численні огляди історичного розвитку української літератури, що виходили з-під пера авторів радикал- демократичного напрямку, були одночасно стислими начерками українського національного відродження [40-44]. Однією з яскравих рис українського письменства радикал-демократи - переважно прибічники народницького, критично-реалістичного напрямку в літературі - вважали народолюбство, підкреслюючи, що вся її історія відмічена "однією червоною ниткою - демократичним напрямком, співчуттям до "принижених і зневажених" та вірністю величним ідеалам гуманності" [40, с. 17]. Отже, демократичний характер первісно був притаманним і українській національній ідеології.
Зворотний бік "літературоцентричності" національного руху влучно охарактеризував С. О. Єфремов: "Нація письменників - це не здасться метафорою, якщо ми приймемо до уваги процент письменників серед свідомих українців." [39, с. 66-67].
Відводячи літературі виключно важливу роль у процесі привнесення національної свідомості у народні маси, діячі УДРП одночасно прагнули до створення повноструктурної модерної національної культури, до розвитку всіх її сфер і підсистем, вважаючи це запорукою поступового входження власної нації в коло цивілізованих народів. Радикал-демократи бажали "перетворити народ у націю у повному значенні цього слова, міцну своєю самосвідомістю і яка рухається своїм власним шляхом, але до тієї ж цілі, яка стоїть і перед іншими народами нашої спільної батьківщини, - до свободи, щастя і прогресу" [28, с. 2; 36, с. 125]. Ідея "націотворчості" пропагувалась у роки першої революції у працях найбільш видатних лідерів українського руху - М.С. Грушевського і І.Я. Франка.
Звертаючись до ідейних витоків українського національного відродження ("Історія Русів", "Товариство об'єднаних слов'ян", "Кирило-Мефодіївське братство"), автори радикал-демократичного напрямку відмічали, що навіть при побіжному погляді на хід українського руху увага зразу ж зупиняється на двох сторонах розвитку української національної ідеї: нарощування демократизму і поглиблення автономізму [28, с. 22]. Основний урок, здобутий з досвіду минулої боротьби, був простий: ".народ боровся за свою власну справу - соціальне, економічне і національне визволення, і при цьому він не розумів національного визволення без соціального і економічного і тому кожного разу залишав автономістів на долю всеблагого провидіння, як тільки помічав, що їх шляхи розходяться. За автономістами на вузькій класовій підкладці народ йти не міг, і всі зусилля їх просунути по цьому шляху маси повинні були зазнати повної невдачі." [28, с. 23]. Таким чином, радикал-демократи у своїй оцінці минулого України повністю солідаризувалися з позицією, яку займала народницька (а потім і неонародницька) українська історіографія: у взаємовідносинах народу і влади правота завжди - на боці народу; якщо народу у цій державі, при цьому устрої кепсько, то його законне право розквитатися з нею.
Єдино можливою лінією поведінки української інтелігенції радикал-демократи вважали зближення з народом на ґрунті його нужд і інтересів, на ґрунті сприйняття ідей демократизму і автономізму. С.О. Єфремов з притаманним йому ідеалістичним натхненням писав, що "українська національна ідея з поглядів свого власного розвитку повинна бути по можливості міцніше і рішучіше пов'язана з народними інтересами, повинна служити їм і тільки їм і ніколи не залишати без уваги нужди українських мас. Це таке величезне - сміливо можна мовити: найбільш величне - завдання сьогодення, заради якого українцям необхідно напружити всі свої сили, закликати все живе на останню, може бути, боротьбу з темною силою, - інакше український народ, як нація, може впасти жертвою передчасної смерті напередодні великого звільнення народів" [28, с. 29].
Напередодні першої світової війни радикал-демократи характеризували український народ як такий, що історично визначився, вельми значний за своєю чисельністю і територіальним розповсюдженням, окремий стійкий етнічний тип з оригінальним психофізичним обличчям, з яскравими особливостями свого побуту, з глибокою національною самосвідомістю, яка виразилася у стійкій і упертій боротьбі за свою національну стихію і у виробленні таких міцних чинників національної культури, як мова, література, преса, засоби наукового розвитку, різноманітні