Своїм найближчим попередником у політичній сфері радикал-демократи вважали М.П. Драгоманова, підкреслюючи, що він зумів "вдало примирити" федералізм "братчиків" з новітніми ідеями західноєвропейського соціалізму [28, с. 19]. Місію, виконану Драгомановим в еміграції, лідери радикал-демократії розцінювали як "поворотний пункт в історії розвитку української ідеї, а також політичної думки в Росії в цілому"[45, с. 158; 46; 47, с. 220]. У синтезованій М.П. Драгомановим системі суспільного переустрою увагу радикал-демократів привертали насамперед такі ідеї, як повна автономія кожної общини ("громади") в її внутрішніх справах, створення незалежного вільного союзу громад на всьому просторі Російської держави "Вільна Спілка - Вільний Союз"), дотримання рівноправності національних меншостей, передача землі і знарядь виробництва до рук трудящих, тобто робітничим союзам, прагнення адаптувати принципи соціалізму у відповідності зі специфікою національного буття кожного народу. Схвалювалась проповідь "космополітизму в цілях, націоналізму в шляхах та засобах" - раціональне поєднання в діяльності української інтелігенції космополітизму, націоналізму та "загальноросійськості".

Заслугою Драгоманова лідери радикал-демократії вважали звернений до власної інтелігенції заклик повернутися до народу. У 1906 р. Б.Д. Грінченко, міркуючи про малочисельність національно- культурних сил, нагадував нарікання Драгоманова на те, що "освічений українець здебільшого трудиться для кого завгодно, тільки не для своєї України і її селянства" ("Громада", 1878, № 1).

У багатонаціональних державах вирішення національного питання має пройти два етапи, вважали радикал-демократи. Перший характеризується прагненням панівної нації перетворити багатонаціональну державу у мононаціональну: поняття державної єдності і єдності національної змішуються, влада прагне засобами асиміляції створити єдність державно-правову ("політична нація") і культурно-національну ("єдиний культурно-історичний народний тип"). Основним змістом другого етапу є крах системи примусової "офіційної" національності і її заміна системою вільного національного самовизначення. Він, як правило, співпадає з епохою краху абсолютизму старого типу. Зі зростанням політичної свободи зростає і свобода національна.

Рух національного питання у Росії йшов тим же шляхом, але з більш значними коливаннями і відхиленнями, ніж у Європі, стверджували радикал-демократи. "Пройшовши неминучий період механічно побудованої національної єдності, Російська імперія також неминуче підійшла і до заміни цієї системи системою вільного національного самовизначення", - відмічав М.А. Славинський, вважаючи формальною межею між "примусовою єдністю" і "живим розмаїттям" національностей Російської імперії Маніфест 17 жовтня 1905 р. Суть політики великодержавного націоналізму в третьочервневій монархії висловили в формулі: "національне відштовхування" як система національних відносин [38, с. 414-415]. "Шовінізм гнобителів надає щедрий ґрунт шовінізму пригноблених". Стосовно українського питання пропонували припинити цей "нескінченний процес буз судді, що приносить, як завжди, і позивачу, і відповідачу тільки значні збитки" і завершити справу миром, викресливши український рух зі списку протидержавних явищ [36, с. 122, 131-132].

Кінцевою метою українського руху лідери УДРП вважали формування модерної української нації як повноцінного громадянського і національного організму.

Особливе місце в цьому процесі націотворення посів період першої російської революції, який приніс Україні два видатних досягнення - свободу друку та свободу суспільних об'єднань. А разом із тим - активізацію українських політичних партій, лідерам і активістам яких належала роль "вольового корпоративного чинника" в процесі націогенеза. Насамперед це стосувалось партій ліберально- демократичної, центристської орієнтації, якою й була УДРП. УДРП як партія парламентського типу, кадрова, напівлегальна, спиралась в організаційному плані на громадівські традиції українського національного руху, у теоретичному - на синтез ідей неолібералізму й неонародництва (М.П. Драгоманов, М.С. Грушевський), а в політичному - орієнтувалась на мирний еволюційний шлях трансформації Російської імперії в конституційну федеративну державу з розвинутим громадянським суспільством. В історичних координатах початку ХХ ст. УДРП, незважаючи на свою малочисельність та залежність у парламентських кампаніях від загальноросійських партій - колег і конкурентів (кадети, народні соціалісти, трудовики), зуміла-таки зайняти свою особливу нішу, пов'язану, передусім, з процесом "національного будівництва". У значній мірі завдяки тому, що УДРП була партією інтелектуалів, залучала в свої лави гуманітарну еліту, а тому й виконувала, поряд із характерними для будь-якої партії функціями, роль "конструктора" національної ідентичності (самосвідомості) українців як у теоретичному плані (наукова, публіцистична, політично-програмова діяльність), так і в реальних справах. А це була боротьба за легалізацію української мови у публічному житті (скасування указів 1863 та 1876 рр.), "шкільне питання" (українська мова навчання у початкових і середніх школах) та "університетське питання" (кафедри українознавства), організація "Просвіт", видання українського перекладу "Євангелія", національна преса ("Громадська думка", "Рідний край", "Нова громада", "Рада"), робота видавництв ("Вік", "Благодійне товариство видання загальнокорисних та дешевих книг", "Український учитель"). У подальшому, за умов "третьочервневої системи" (1907-1914 рр.) ці "опорні пункти" національного руху (друк, видавництва, клуби, "Просвіти") були використані для послідовної реалізації "українського проекту".

Джерела та література

Грицак Я.Й. Формування модерної української нації: історіографія та історіософія проблеми: Автореферат дис. ... д-ра іст. наук. - К., 1996.

Касьянов Г.В. Теорії націй