1883р. була такою: велику рогату худобу мали 14,5% (107 172) хазяїв; овець - 17,6% (206 222); свиней - 11,4% (29012); кіз - 46,5% (704); віслюків - 91,5% (76); мулів - 100% (58); верблюдів - 100% (4) і оленів - 100% (3 голови) [20, с.53, 59]. Згідно з відповідними даними початку ХХ ст., на одне поміщицьке господарство припадало усіх тварин: у Полтавській губернії - 23,2 голови, Харківській - 28,4 і Чернігівській - 12,1 голови. Якщо рахувати кількість худоби у співвідношенні до розміру землеволодіння, то на 100 дес. посіву припадало: у Полтавській губернії - 29,0 голови, Харківській - 26,5 і Чернігівській - 39,1 голови. Для порівняння зазначимо, що на одне селянське господарство в губерніях Лівобережної України припадало в середньому по дві голови худоби, а з розрахунку на 100 дес. посіву - від 47,8 голови у Полтавській до 48,6 у Харківській і 60,4 голови у Чернігівській губерніях [21, с.3].
Структура посівів, що перебували у власності дворянства, свідчить про абсолютне переважання зернових культур над іншими видами польових рослин, що було характерно, між іншим, і для непривілейованих станів (табл.2). Усього під зерновими культурами у поміщицьких господарствах Лівобережжя знаходилося 52,0% ріллі, тоді як у селян - 65,6%. У складі зернових культур було: озимини - 22,6% поля, а ярини - 29,4%.
Інші рослини були розповсюджені досить мало, а саме: під стручковими було зайнято 0,5% посівної площі, коренеплодами - 1,4%. Така ж частина поля була відведена і під кормові культури. Так звані торгові культури (переважно тютюн) охоплювали 24% усіх посівів. Приблизно таким же було співвідношення посівів вищезгаданих рослин і в господарствах непривілейованих станів. Дещо більше відмінностей між поміщицькими і селянськими господарствами у другій половині ХІХ ст. було в структурі сільськогосподарських угідь (табл.3). Основна частина землі була орною (57,2%). Під лісом було зайнято 18,7% поміщицької землі. Далі йдуть: луки - 14,6%, вигони - 6,9% і садиби та городи - 2,6%. Порівнюючи наведені дані з відповідними показниками такої країни як Франція, констатуємо певну схожість структури сільськогосподарських угідь. Суттєва відмінність мала місце лише відносно питомої ваги орної землі - у Франції вона була на 7,4% меншою. Значно більше відмінностей спостерігалося між угіддями привілейованих і непривілейованих станів, які мали власну землю на території Лівобережжя. Так, питома вага орендованої землі у структурі усіх угідь у селян була на 18,4% більшою, ніж у поміщиків. Зате під лісом селянської землі знаходилося на 13, 1% менше; під луками - на 7,6% менше; вигонами - на 2,2% менше. Із зрозумілих причин під садибами і городами у селян землі було відведено більше на 4,5%.
Як же вели своє господарство на початку ХХ ст. поміщики Лівобережної України? У нашому розпорядженні є узагальнені дані щодо трьох губерній Лівобережжя (табл.4). Господарств з визначеною сівозміною офіційна статистика нарахувала на цій території 494, з яких до 50 дес. мали 315, а більше цієї площі - 80 власників землі. Тогочасні статистики зафіксували певні відмінності у сівозмінах дрібних і великих поміщицьких господарств, які, за великим рахунком, не були принциповими. Так, у середовищі дрібних господарств відведення частини своїх угідь під пар практикувало 1,9% землевласників, тоді як серед латифундистів таких було 1,2%. Великі господарства не практикували двопілля, а серед дрібних таких було 0,6%.
Якщо говорити про домінування, то найпоширенішою виявилася трипільна система, яку практикувало 67,0% дрібних і 33,7% великих поміщицьких господарств. Протилежною була ситуація із розповсюдженням чотирьохпілля, яке застосовувалось у 18,4% дрібних і 45,0% великих маєтків. Загалом зернове багатопілля практикувало 9,8% дрібних і 12,5% великих господарств, а трав'яне - 2,2% дрібних і 7,5% великих землевласників.
Слід відзначити, що поміщики навіть на початку ХХ ст., тобто через півстоліття після скасування кріпосного права, не вели власного господарства на усій тій землі, яка була у їхньому розпорядженні. Так, статистика землеволодіння 1905 р. зафіксувала на території трьох губерній Лівобережної України 5 325729 дес. землі, яка перебувала у власності поміщиків - дворян [18, с.11]. Скільки землі поміщики здавали в оренду - точно невідомо. Дослідники наводять різні дані. Відомий економіст П.М.Першин називає цифру в 6,5 млн. дес. станом на 1887 р. [22, с.93], яка, на думку автора цих рядків, є перебільшеною. Інший фахівець з економічної історії І.Д.Ковальченко підрахував, що у 1912-1913 рр. селяни Полтавської, Харківської і Чернігівської губерній орендували 301,4 тис. дес. поміщицької землі [23, с.194].
Організація основних сільськогосподарських робіт у поміщицьких маєтках значною мірою залежала від площі земельних угідь, яка була у розпорядженні її власника. Ця теза підтверджується відповідними даними по Лубенському повіту, який у багатьох відношеннях був для Полтавської губернії типовим (табл.5).
Майже з усіх найважливіших показників, що мають пряме відношення до організації сільськогосподарських робіт, середні маєтки (від 50 до 500 дес.) відрізнялися від великих. Так, якщо при оранці використовувалися наймані робітники у 24 середніх маєтках, то кількість аналогічних великих маєтків складала лише 16. Проте при збиранні врожаю виключно наймані робітники використовувалися у 14 великих маєтках, а у середніх - лише у 9. При збиранні сіна використовувалися лише наймані робітники у 16 великих і 10 середніх маєтках; при