Охарактеризувавши загальні показники поміщицького господарювання в губерніях Лівобережної України, перейдемо до аналізу організації виробництва, так би мовити, на мікрорівні. Ефективність господарювання значною мірою залежала від розміру землеволодіння. Чим більшою площею сільськогосподарських угідь володів землевласник, тим більше у нього було можливостей організувати рентабельне виробництво. На Полтавщині, наприклад, у ході перепису 1910 р. земські статистики нарахували 5549 поміщицьких господарств, у розпорядженні яких було понад 50 дес. землі. З усієї кількості землевласників 3 481, або 62,7%, мали від 50 до 100 дес., тоді як великих господарств (понад 1000 дес.) було лише 159 (4,5%) [25, с.406]. Як свідчать відповідні джерела, саме великі господарства успішно витримували конкуренцію з дрібними господарствами непривілейованих станів. Для прикладу можна звернутися до організації виробництва у Карлівському маєтку герцогів Макленбург- Стрелецьких, що знаходився у Полтавській губернії. Станом на 1893 р. у цьому маєтку було 57 155 дес. землі; 1900 р. - 56 962 дес. і 1914р. - 54 497 дес., тобто розмір землеволодіння за два десятиліття не зазнав суттєвих змін. З усієї кількості землі у 1913-1914 рр. під посівами зернових, буряка і городніми культурами було зайнято 44,2% угідь, під толокою - 13,3%. В оренду місцевим селянам управителі маєтку здавали 3 883 дес. (7,0% цієї земельної площі). З цієї кількості селяни брали в оренду 3 131 дес. (80,6%) за відробітки, інші 752 дес. (19,4%) - за гроші. У 1913-1914 рр. в економії було посіяно зернових на площі 25 923 дес. Урожай було одержано на 25 876 десятинах, з яких економія організувала збір урожаю самостійно на площі 13383 дес. Інша частина була зібрана за допомогою селян навколишніх сіл, а саме: за відробітки - 11 693 дес. (45,2%), з долі врожаю - 800 дес. (3,1%). На 47 дес. урожаю

одержано не було. Висновок очевидний: майже половину зернових та інших культур у великих поміщицьких господарствах збирали селяни, відпрацьовуючи за взяту в оренду землю або за продовольство, одержане у поміщика для харчування родини. „Карлівська економія, - свідчив у 1902 р. староста с. Максимівки, - віддає землю і на інших умовах. Замість збирання врожаю вимагає викопати із землі картоплю або буряки по два рядки з кожного саженя (тобто за кожен сажень орендованої землі - С.М.). Таким чином, потрібно викопати 60 рядків, довжина кожного з яких була 120 саженів". Ця робота, за свідченням учасників, була набагато важчою, ніж традиційні жнива. [26, с.59].

Окрім відробітків, економія широко використовувала працю найманих робітників, абсолютна більшість яких укладала договори на певний термін. Питома вага робітників, яких економія наймала на цілий рік, складала 3,1%, тоді як строкових було 35,7%, поденних - 25,6%. Ще 35,5% були так званими оптовими робітниками, які наймалися на умовах оплати оптом за певний обсяг роботи. За змістом своєї праці „оптовики" - це різновид відробіткової системи господарювання. Дані про валові збори характеризують Карлівський маєток як потужне сільськогосподарське підприємство, яке щорічно давало до 2 млн. пудів різних зернових культур, із яких половина належала пшениці; до 1 млн. пудів картоплі й 5-6 млн. пудів цукрового буряка, який власники поставляли найближчим цукровим заводам.

Важливою рисою цього підприємства була турбота про урожайність полів. Тут була налагоджена належна дослідна робота з різними сортами зернових і коренеплодів. У господарстві практикували використання як органічних, так і штучних добрив (суперфосфат, томасшлак та ряд інших). На дослідних полях агрономи вивчали ефективність різних способів посіву: суцільний, рядковий, черезрядний, стрічковий тощо. Належний контроль здійснювався за тим, як сходить і розвивається те чи інше насіння. Як зазначав у спеціальному дослідженні історії Карлівського маєтку А.М.Анфімов, агротехніка його управителів була зразковою для свого часу, бо спиралася не стільки на висновки офіційної агрономічної науки, скільки на багаторічний досвід власного господарювання і результати роботи своїх дослідних полів [27, с.360]. Подібних прикладів функціонування великих поміщицьких господарств було немало. Високорентабельними були маєтки поміщиків-латифундистів князів Е.К.Кочубея (с.Диканька) та В.С.Кочубея (с.Жуки Полтавського повіту), О.В.Русинова (с.Пізники Лохвицького повіту), С.Л.Милорадовича (с.Оболонь Хорольського повіту), М.А.Каплиці (с. Решетилівка Полтавського повіту) та ряду інших. Проте переважна частина поміщиків так і не змогла пристосуватися до ринкових методів господарювання, хоча окремі дослідники з цією тезою незгодні. У статті „Поміщицькі господарства: фактор розвитку чи занепаду?", згадана раніше Н.Р.Темірова схиляється до першої тези [28, с.82].

Не оцінюючи ролі поміщицького господарства вцілому по Україні, зазначаємо, що на території трьох губерній Лівобережжя воно занепало. Про це свідчать такі дані: маючи у перші пореформені десятиліття майже половину сільськогосподарських угідь, у 1916 р. непривілейовані стани стали засівати 1 464 761 дес. озимого і 12 390 дес. ярого жита; 304 577 дес. озимої і 814 404 дес. ярої пшениці, тоді як поміщики засівали відповідно 30 200 дес. (2,0%) і 1 453 (0,1%) дес.;