І.М. Шугальова

УСТРІЙ УКРАЇНСЬКИХ ПРАВОСЛАВНИХ ЄПАРХІЙ :ТРАДИЦІЙНІ ЗАСАДИ І НАПРЯМ ЕВОЛЮЦІЇ (кінець XVIII - середина ХІХ ст.)

У період сучасного релігійного відродження точиться багато дискусій з приводу канонічності організаційного устрою православної церкви, відповідності його постановам Вселенських Соборів. Актуальність цієї проблеми в значній мірі зумовлена реорганізацією церковної інфраструктури. Українська Православна Церква (далі - УПЦ), що перебуває в канонічній єдності з Московським Патріархатом, УПЦ Київського патріархату, Українська Автокефальна Православної церква розбудовують конфесійні засади. При цьому кожна з церков покликується на історичні традиції.

Світські та церковні історики - М. Грушевський, О. Лотоцький, І. Власовський, О. Саган, В. Перерва [1.-С.5-135; 2; 3; 4; 5] - неодноразово відзначали серед характерних рис українського церковного устрою засади демократизму, соборності, виборність. Інші дослідники робили акцент на наявності в адміністративному устрої таких явищ, які призвели до ослаблення зв'язку між православною церквою і віруючими. Особливо рельєфно вони проступали, наприклад, напередодні укладення Берестейської унії: купівля духовних посад, ігнорування інституту соборного обрання, підлеглість православного духовенства світській владі [6.-С.92-93]. Пошук оптимальної моделі церковного устрою, яка б відповідала історичним традиціям, канонічним приписам і, водночас, реаліям сьогодення - справа далеко не остання в ряду практичних завдань сучасних українських церков.

Зауважена теза налаштовує нас на з'ясування конкретних форм адміністративного устрою православної церкви в Україні, які можна вважати традиційними і які, водночас, ставали об' єктом трансформацій, впливаючи на організаційний стан церкви загалом та її роль в суспільстві. Для цього початково стисло охарактеризуємо адміністративну структуру православної церкви України, сформовану до того часу, коли вона почала зазнавати нових суттєвих трансформацій, пов'язаних зі включенням її до складу Московського патріархату (1686 р.). Названа характеристика допоможе контрастніше проявити причини, наслідки та конкретний зміст українсько-російської взаємодії у площині адміністративного устрою православної церкви протягом ХІХ ст.

Не експлуатуючи усталену і досить розроблену в українській історіографії концепцію про впливи української церкви на російську протягом XVII-XVIII ст. [3; 4; 7; 8], виокремимо з неї лише моменти, що стосуються адміністративної структури православної церкви. Акценти зробимо на з'ясуванні конкретних проявів уніфікації, принесених Київській митрополії російською імперською системою в процесі своєї еволюції.

Традиційно інфраструктура української православної церкви охоплювала територію Київської, Чернігівської, Волинської, Могилівсько-Мстиславської, Львівської, Перемиської єпархій, об' єднаних під юрисдикцією Київського митрополита та канонічно підпорядкованих Константинопольському патріарху.

Главою православної церкви на українських територіях виступав Київський митрополит. Єпархії управлялись єпископами, обраними загальним собором митрополії. За традицією, при звільненні єпархіальної кафедри митрополит оголошував про відкриття вакансії та призначав час скликання собору, на який з'їздилися всі правлячі архієреї та обирали трьох кандидатів на єпископську кафедру. Право остаточного затвердження мав митрополит. Призначення відбувалось лише після згоди парафіяльного духовенства тієї єпархії, куди мали висвятити єпископа [2.-С.169].

У православній церкві України до компетенції єпископату, окрім відправи служб, входило рукопокладення кандидатів у священство, посвячення антимінсів та мира для тайни миропомазання.

У сфері управління єпископи користувались правом безпосереднього керівництва своєю єпархією; в справах організаційного значення (зокрема, установлення нових парафій та монастирів, скасування старих) звертались до вищої влади - Київського митрополита.

У XVII ст. з метою централізації управління митрополит Петро Могила вжив заходів з обмеження влади єпископів. Митрополит прагнув координувати діяльність єпархіальних архієреїв та отримати контроль над земельними маєтками в усіх єпархіях. Було запроваджено посади митрополичих намісників для допомоги в управлінні литовськими та українськими єпархіями, виконання термінових доручень митрополита, судових справ, контролю за охороною юридичних прав церкви [9.-С.98]. В XVIII ст. митрополичі намісники виступили прототипом вікаріїв.

Петро Могила поновив практику регулярного скликання митрополичих та єпархіальних соборів, яка протрималась до початку ХVIII ст. Собори носили періодичний характер. Як правило, вони відбувались в єпархіальному центрі у неділю першого тижня великого посту. До їх складу входили архієрей (він був головуючим) та виборні депутати: ченці, клір та миряни.

Собори вирішували питання обрання кандидатів на архієрея та на виборні посади в єпархії, займались розв'язанням нагальних адміністративних справ, оголошували урядові державні акти, контролювали діяльність парафіяльного духовенства. На соборах єпископ знайомився з духовенством. Фактично він перевіряв свої офіціальні відомості про священиків, особливо коли дані були негативні; давав настанови пастирям. Феномен соборності в управлінні православною церквою України предметно характеризували О. Лотоцький [2], М. Харишин [10], В. Ульяновський [11].

Собори, що скликались і очолювались митрополитом, в Україні набули особливого значення як головні органи канонічного церковного управління. З 1415 р. заради підвищення авторитету представництва та рішень соборів, в їх роботі брали участь миряни. Більшість істориків вважає, що перший собор, в якому брали участь миряни, скликав великий князь Вітовт у 1415 р. з приводу відмови єпископату підлягати владі Московського митрополита Фотія та необхідності обрання окремого митрополита для православних парафій Великого Князівства Литовського. В роботі собору, нарівні з архієреями, архімандритами, ігуменами та ченцями, брали участь світські люди: князі, магнати та бояри [2.-С.164; 11.-С.162; 12.-С.17]. Хоча питання канонічності участі світських осіб у зібраннях духовенства є дискусійним. Як зазначає відомий український дослідник В. Ульяновський, згідно з постановами Вселенських соборів така практика неприпустима [11.-С.161-162].

Таким чином, собори були вищими колегіальними органами єпархіального управління. В їх роботі брали участь представники всіх верств населення єпархії. Собори ілюструють взаємозв'язок та співпрацю між вищим