Традиційним, постійно діючим органом управління в українській православній церкві, нарівні з соборами, виступала єпархіальна рада, відома в історіографії під назвою "крилос", тобто колегія священиків кафедрального міста. Крилос, як окрема установа при єпископах, згадується вже в грамотах князя Льва Даниловича Галицького у 1292 та у 1302 рр. [12.-С.16]. В Московській державі цей інститут зникає протягом XV-XVI ст. Його заступили так звані "прикази" - заклади бюрократичного характеру [2.-С.179]. На українських землях крилоси отримали подальший розвиток. На думку О. Лотоцького, це було пов' язано з відсутністю державної опіки та допомоги церкві, що спонукало розвиток самоуправління та його колегіальних форм. Таким чином, в Україні крилос став органом єпархіальної влади, що разом із єпископом керував справами єпархії.

До компетенції крилосів входили справи церковної служби, адміністрації, духовного і світського суду, піклування про матеріальне забезпечення парафій. У справах церковної служби крилошани безапеляційно підлягали єпископам. В адміністративних та господарських питаннях крилоси користувались повною самостійністю. Крилошани освячували церкви та впливали на вибір церковнослужителів, разом із єпископом управляли єпархією, за відсутності чи в разі смерті владики, обирали намісника, вносили позови до церковного суду, чинили цей суд (і над самими крилошанами). Всі справи єпархіального життя єпископ мав вирішувати лише за участю крилошан [12.-С.16]. Крилосу підкорялися всі парафіяльні священики єпархії, за винятком братських. Крилос контролював моральність священнослужителів та їхні прибутки з парафії. Особлива роль належала крилошанам в обранні кандидатур та висвяченні священиків, дияконів, дяків, паламарів. Крилошани вводили священика на парафію, керували нею до призначення пароха й мали право звільнити негідного пастиря.

Значення крилосів зростало з другої половини XVI ст., коли вони починали протистояти навіть єпископам у захисті своїх прав та привілеїв. Як відзначав фахівець в галузі церковного права О. Лотоцький, в питаннях щодо призначення кандидатів на духовні вакансії, крилоси проявляли повну незалежність від єпископа. Зокрема, в середині XVI ст. віленські крилошани, апелюючи до королівської влади, добились скасування постанови митрополита про переведення крилосу під юрисдикцію місцевої світської влади. Львівські крилошани навіть ставили під сумнів митрополичі повноваження свого єпископа Макарія [2.-С.178]. Сучасні історики церкви, на противагу, підкреслюють, що адміністративні повноваження крилосів обмежував єпископат.

Ульяновський згадує про єпископа Феодосія Лазовського, який "посохом забив" крилошан, що протестували проти грабунку церковних маєтностей його зятем. Єпископ Терлецький кинув до в'язниці священика з Хвалиничів разом із родиною, забрав його майно за те, що той звільнив з-під арешту вбивцю його слуги [11.-С.157]. Крилошани у цьому випадку нічого не могли зробити.

Крилоси мали канцелярію, печатку, архів і бібліотеку. Вони чітко розподіляли між собою обов'язки й колегіально вирішували найважливіші для єпархії питання. Вважається, що окрім протопопа-намісника у крилошан були писар, соборний протодиякон, урядник, соборний архіваріус, скарбник.

У середині XVII ст. відбулось розширення єпархіальної структури православної церкви України за рахунок новоутвореної установи - консисторії. Першу консисторію заснував митрополит Петро Могила наприкінці 1634 р., на взірець аналогічних католицьких установ [9.-

99]. Консисторія відповідала за ведення слідства та здійснення церковного суду над духовенством. Таким чином, православне духовенство з XVII ст. виключалось з-під юрисдикції світського суду. До складу консисторії входили вчені ченці з довголітнім досвідом служіння. Рішення консисторії затверджував митрополит.

В історіографії не існує єдиної точки зору щодо походження інституту консисторій. Якщо відомий історик української церкви, професор А. Жуковський вважає, що консисторії, започатковані за могилянської доби [9.-С.99], на момент включення Київської митрополії до юрисдикції Московського патріархату (1686 р.), вже стали характерними українськими національними церковними установами, то фахівець з церковного права О. Лотоцький, навпаки, наголошував, що інститут консисторій було примусово вкорінено заходами російської церковної та світської влади впродовж XVIII ст., і для православної церкви України він не традиційний [2.- С.176]. Сучасні історики відзначають, що консисторії як управлінські органи Російської православної церкви, запозичено з України, але не уточнюють час їх запровадження [5.-С.10].

Таким чином у середині XVII ст., адміністративна структура православної церкви в Україні зазнавала централізації і усталеності в формах, покликаних добою української бездержавності, посиленням неправославного оточення. Спостерігалась відсутність чіткого розмежування повноважень між єпископом і колегіальними органами; відбувалась ротація традиційних єпархіальних органів - крилосів на більш загальноприйняті - консисторії, з більш чітким окресленням їх адміністративних функцій. Такого роду модернізація відбувалась під впливом загальноєвропейських віянь.

У значно меншій мірі модернізаційні тенденції торкнулись середньої ланки церковного управління України. Припускаємо, що це було пов' язано з тим, що середній та нижчий (парафіяльний) рівні церковної організації виступали носіями та оборонцями національних релігійних традицій. Саме це середовище зберігало історичну пам'ять про звичаєвий, стародавній парафіяльний устрій. Усталеність, релігійний консерватизм та низький рівень мобільності даного середовища знижували вірогідність його підпадіння під загальноєвропейські модерні зміни. В той же час, представники вищої єпархіальної влади - єпископат - являли собою, навпаки, модернізуючий потенціал української церкви. Архієреїв було не багато, ці люди мали ґрунтовнішу освіту та можливості виїзду до інших країн, де знайомились з державними та церковними установами, переймали