Фахівці у галузі церковного права зазначають, що в адміністративному устрої православної церкви здавна практикувалося об'єднання кількох парафій в округу, керівник якої виступав куратором між парафіяльними та єпархіальними інститутами [13; 14; 15]. Середньою ланкою церковного управління в Україні традиційно вважалась підпорядкована консисторії мережа протопопій. До складу кожної з протопопій входило певне число парафій, як правило, - близько десяти, тому в історіографії можна зустріти й інші назви цих інститутів - деканати або десятинницькі округи [16.-С.781]. На чолі кожної округи стояли протопопи. Їх обирали на загальних зборах духовенства і мирян, затверджував митрополит. При обранні бралися до уваги моральний й освітній рівень кандидата [2.-С.176]. Обов'язки протопопів полягали у догляді за моральним та пастирським життям кліру: щоб у клір не висвячувались двоєженці, п'яниці, лихварі; щоб священики не вінчали родичів, не брали надмірних плат за здійснення треб; у стягуванні податків на митрополита та єпископа. За роботою протопопів доглядали візитатори. Їх контролю підлягало кілька протопопій, які вони регулярно відвідували. Візитаторів обирав особисто митрополит серед учених ченців, і вони користувалися його особливою довірою.

Упродовж XVIII ст. середня ланка церковного управління зазнала суттєвих перетворень, зміст яких ми розглянемо нижче.

Основою організаційного устрою православної церкви традиційно виступала парафія - тобто церковно-адміністративна одиниця з власним храмом та священиком [17.-С.89]. Віруючі, що проживали у певному населеному пункті та задовольняли свої релігійні потреби у даному храмі, вважались парафіянами. Церковний клір в Україні був виборним. Після звільнення священницької вакансії протопоп надсилав до парафії свого представника. Останній, за спільної згоди релігійної громади призначав дату виборів нового священика. В названий день біля храму збирались всі парафіяни та претенденти на вакансію. Як правило, кандидатами виступали молодші священики, дяки з сусідніх парафій, бурсаки київської колегії та семінарій, світські особи - селяни, міщани, козаки та безпарафіяльні священики так звані "дикі попи" [2.-С.73].

Представник протопопа оголошував імена претендентів та з'ясовував, кого саме парафіяни бажають бачити в себе священиком. При цьому укладався спеціальний договір часто у письмовій формі, в якому визначалися "умови займання особою даної посади" [18.-С.2-3]. Обраний кандидат за кошти громади (а іноді навіть з її представниками) вирушав до свого правлячого єпископа на затвердження і висвячення. Єпископ влаштовував іспити із знання віровчення, порядку виконання треб. Вони мали практичну основу, оскільки кандидатами у священики часто були прості козаки, селяни. Крім висвячення, єпископ також утверджував договір між священиком та його громадою. Маючи тісний моральний зв'язок з виборцями, постійно поповнюючись новими членами з народу, духовенство в Україні не стало особливим, замкнутим прошарком, завжди брало активну участь у суспільних і політичних справах і, в свою чергу, допускало мирян до участі у церковних справах. Останні брали участь майже в усіх церковних соборах. Відкритість українського духовенства по відношенню до інших верств населення, нескладна процедура висвячення у сан, виокремлювались істориками церкви як специфічна риса організаційного устрою української церкви [19.-С.44].

Внаслідок адміністративної реформи митрополита Петра Могили зросли моральні та професійні вимоги до духовенства. Кандидатів на священство визначали з-поміж учнів київської колегії (яку згодом перейменовано на Києво-Могилянську Академію), чи з братських шкіл. Висвячувались і священики з самоосвітою, але вони протягом півріччя мали стажуватись у ченців при монастирях [9.-С.97].

Таким чином, уніфікація та централізація адміністративної структури православної церкви України відбувалися ще з XVII ст. - часу, який в історіографії вважається розквітом організаційного устрою українського православ' я. Українська православна церква виступала як інститут і повинна була мати чітку інфраструктуру, в якій би безперебійно працювали всі ланки: від митрополита до парафії. Названі умови кликали до життя й непопулярні заходи як-то: стеження, нагляд, контроль, підзвітність, як передумову бюрократизму.

Протягом XVIII ст. відбувалась інтеграція православної церкви України до структур Російської православної церкви. Впливи останньої, в адміністративному сенсі, міцніли, розчиняючи самобутність української організації. Хоча навіть в цій імперській інтеграції доречно вбачати не лінійний процес асиміляції, а україно-російську взаємодію, змагання систем і використання російською церквою елементів української православної моделі.

Вважаємо, що можна виділити наступні етапи україно-російської церковної взаємодії.

Друга половина XVII - початок XVIII ст. (період існування в Росії патріаршества): по завершенні кампанії переведення Київської митрополії з юрисдикції Константинопольського патріарха під Московську, відбуваються спроби нейтралізації влади Київського митрополита, позбавлення його частини титулу і прав. Замість титулування Київського владики "митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі", його іменували "митрополитом Київським, Галицьким і Малої Русі". Київському митрополиту заборонено висвячувати на посади архієпископів та архімандритів Чернігівських, Новгород-Сіверських, Єлецьких та Києво- Печерської Лаври без згоди московського патріарха і царя. В історіографії добре відомі епізоди церковного життя у період так званої "Руїни", коли Київський митрополичий стіл то пустував, то його займали одразу по два митрополити так само, як і факти, пов'язані з переведенням єпископом Лазарем Барановичем Чернігівської єпархії під безпосереднє керівництво Московського патріарха [2; 11; 20]. Таким чином, на початковому етапі україно-російська взаємодія найбільше спостерігалася на найвищому рівні: московський патріарх - київський митрополит. Даний період відзначається втратою Київським митрополитом його традиційного титулу та прав.

XVIII - початок ХІХ ст. - доба, започаткована петровською модернізацією. Головною її характеристикою було формування імперської структури