Спробуємо детальніше окреслити основні вектори та тенденції антиукраїнської реорганізації церковного устрою зазначеного періоду.

З останнього десятиліття ХVИ ст. митрополія обмежувалась територією Київської єпархії, охоплюючи Київський, Ніжинський, Прилуцький, Лубенський, Полтавський полки. Митрополиту підпорядковувалась мережа монастирів, що розташовувались у парафіях Литви, Білоруського Полісся, Польщі (у Підляшші та Слуцькій архімандрії, під егідою Слуцького Свято-Троїцького монастиря) [21.-С.1327-1328]. У цей час Київських митрополитів висвячували за загальною згодою українських гетьманів та російського патріарха і царя. По смерті митрополита Київського Іоасафа Кроковського (1707-1718), чотири наступні роки Київська кафедра залишалась вакантною. Вся документація щодо єпархіальних справ надсилалась на ім'я софійського намісника, казначея або приказних Архієрейського дому, а з 1721 р. - до консисторських управителів чи суддів [20.-С.27-28].

У 20-х роках ХVIII ст. Петербург реалізував серію церковних реформ, спрямованих на зміцнення імперського єдиновладдя шляхом знищення інституту патріаршества та продовження синодального правління з на чолі обер-прокурором.

У 1743 р. імператриця Єлизавета повернула Київському преосвященному титул митрополита. Хоча єдиною перевагою Київського архієрея стало членство у складі Синоду. В усіх адміністративних, економічних та культурних питаннях митрополит, як і будь-який єпископ, керувався наказами імператора та настановами Синоду (зміст останніх, як правило, визначали обер-прокурор та імператор).

Адміністративний устрій православної церкви в Україні у ХVIII ст. не мав єдиного центру. Київська єпархія, що включала територію Київського, Ніжинського, Прилуцького, Лубенського, Полтавського полків, перебувала під юрисдикцією Київського архієрея. Чернігівська та створена в 1700 р. Переяславська єпархії (останню, у зв'язку з розширенням території, в 1733 р. перейменовано на Переяславсько-Бориспільську) підлягали спочатку Московському патріарху, з 1722 р. - Синоду. Церковні установи Слобожанщини залежали від влади Білгородських архієреїв, які керували за посередництвом харківського протопопа. Правобережжя перебувало у складі Речі Посполитої, тому в церковній адміністрації мало умовну автономію та управлялось структурами Переяславсько-Бориспільського єпископату (який у другій половині XVIII ст. поширив свою юрисдикцію на православні парафії Правобережної України та Білорусі). Запорожжя тільки формально визнавало владу Київського митрополита, перебуваючи фактично, у статусі церковної автономії.

Єпархії очолювались архієреями, яких призначав Синод. Останній обирав трьох кандидатів виключно з числа чернечого духовенства, а імператор затверджував одного з них. При визначенні претендентів на єпархіальну кафедру перевага надавалась митрополитам Київському і Галицькому, Московському та Грузинському.

Влада архієреїв розподілялась на три гілки: адміністративну, судову та господарську. Адміністративна влада поширювалась на все духовенство та церковні установи єпархії; судова - на духовенство і в окремих справах - на мирян; господарська - на церковне майно. Єпископи призначали посадових осіб, видавали різноманітні розпорядження, затверджували рішення єпархіальних інститутів.

Характерною рисою діяльності імперської церковної адміністративної структури стала часта зміна єпископів. Ще однією особливістю імперської церковної системи, непритаманної традиційній українській церкві, було призначення в українські єпархії єпископів-неукраїнців. В той же час, випускники Київської духовної академії (зазвичай українського походження) рекомендувались на російські та білоруські кафедри. Зі 127 архієреїв РПЦ, що в 1700-1762 рр. очолювали кафедри православних єпархій Російської імперії, 70 були українцями, 43 - росіянами, 3 - греками, 3 - румунами, 2 - сербами, 2 - грузинами. Крім того п'ять українців посідали митрополичі столи, а Димитрія Ростовського, Іоасафа Білгородського, Інокентія Іркутського (також українці за походженням) РПЦ канонізувала як святих [22.-С.159].

Імперсько-синодальний уряд мав на меті не допустити укорінення єпископату в одній єпархії, виключити можливість переймання архієреїв місцевими національними настроями та сформувати прошарок вищого чорного духовенства, відданого інтересам російської корони.

В управлінні єпархіями єпархіальним архієреям допомагали вікарні єпископи. Законодавчої регламентації обов'язків вікарія до другої половини ХІХ ст. в Російській імперії не було. Синод початково планував організовувати вікаріати як самостійні адміністративні одиниці, що мали відповідати за зв'язки між архієреями та світськими органами управління. Петро І розцінив таку пропозицію як надмірне розширення повноважень духовенства, запровадивши натомість вакансію приказних. На попередній розгляд вікарія виносились всі загальні висновки консисторії про стан причтів та церков. Він остаточно вирішував справи про видачу метричних свідоцтв, про надання грошового утримання чиновникам консисторії, причетникам. Від імені єпископа вікарій входив у відносини з губернськими та іншими особами світського відомства. Він мав затверджувати журнал семінарського правління і опікунства про бідних духовного звання.

Розгалужена мережа вікаріатів в українських єпархіях сформувалась тільки у другій половині ХІХ ст. внаслідок реалізації імперських церковних реформ. У 1865 р урядом видано наказ, що дозволяв відкривати вікарні кафедри в тих єпархіях, які знайдуть на це кошти. На теренах українських єпархій незабаром засновано мережу вікаріатств: 1874 р. - Уманське, 1884 р. - Канівське в Київській єпархії; 1866 р. - Балтське в Подільській та 1891 р. - Володимиро-Волинське в Волинській єпархіях.

Таким чином, зважаючи на широке коло єпархіальних справ, інститут вікарних єпископів у XVIII ст. лише було включено до структури російської православної церкви. Законодавчого підґрунтя їх функціонування тривалий час не існувало, вікарії мали статус допоміжної по відношенню до архієрея ланки при управлінні єпархіями.

Формуючи, поза впливом Києва, самодостатню церковну інфраструктуру, імперський уряд використав організаційні надбання української церкви.