У 90-х роках XVIII ст., внаслідок політичних перипетій відбулись зміни державних кордонів країн Європи. Результатом так званих "трьох поділів Польщі" стало приєднання до Російської імперії територій Правобережної України та Білорусі. В релігійному контексті надбані імперією землі були неоднорідними. З одного боку - РПЦ поповнювалась багатьма новими православними парафіями. З іншого - їх інфраструктура відрізнялась від структури РПЦ. Внаслідок цього перед Св. Синодом постала проблема надання правобережним українським та білоруським єпархіям загальноімперського вигляду. Передбачалось призначення російського єпископату та духовенства до новоприєднаних територій; розбудова мережі органів церковного управління - консисторій, благочиній та духовних правлінь. Імперським урядовцям та чиновникам варто було враховувати конфесійну строкатість регіону. Численні уніатські, католицькі та протестантські парафіяни неприхильно реагували на РПЦ. Остання мала провадити гнучку політику з приборкання супротиву та навернення віруючих у православ'я.

В 1795 р. правлячим архієреєм Волині призначено архімандрита Дятловицького Преображенського монастиря (що розташовувався на Пінщині) Варлама Шишацького. З 1799 р. кафедральним осередком Волинської єпархії став Преображенський монастир у містечку Острог, куди було перенесено консисторію та семінарію. Консисторію реорганізували на загальноімперський взірець. Їй доручили функції контролю за священнослужителями й мирянами, стеження за роботою церковного суду, здійснення реєстрації шлюбів та розлучень, збір статистики по єпархії [27.-С.14]. Головував, як і в аналогічних установах, призначений обер- прокурором Синоду світський секретар.

З метою прискорення процесу вкорінення в українських єпархіях консисторського ладу, імперський уряд у 1786 р. організував в єпархіальних центрах бюрократичні установи - дикастерії [2.-С.179]. В історіографії про цей маловідомий факт згадував у своїй праці лише О. Лотоцький [2.-С.179]. З матеріалів "Памятной книжки Киевской єпархії" відомо, що Київська дикастерія складалась з кафедрального намісника, кафедрального архідиякона, кількох ієромонахів та підпорядковувалась архієрею. До компетенції названих органів входило рукопокладення, переміщення духовенства, освячення храмів, операції з церковною нерухомістю.

З 1835 р. дикастерії ліквідовано, а головні єпархіальні установи знову перейменовано на консисторії. У тому ж році в консисторіях заборонено працювати особам, які не мали священицького сану [28.-С.12]. Після проведення ревізії єпархіальних установ, на Катеринославщині та Волині звільнили протодияконів, що не відповідали вимогам Синоду [28.- С.13].

Перша третина ХІХ ст. характеризувалась законодавчим оформленням адміністративного устрою РПЦ. До початку 40-х рр. ХІХ ст. для консисторій Російської імперії не існувало спеціального керівного документу. Робота названих органів корегувалась імператорськими наказами, синодальними постановами та створеним, за розпорядженням Петра І "Духовним Регламентом". В останньому безпосередніх вказівок щодо консисторій не було. У "Регламенті" та додатках до нього розроблено основні засади роботи колегіальних установ, в першу чергу - Синоду. В "Регламенті" не було передбачено факт створення консисторій, тому сфера їх повноважень на практиці визначалась аналогічно: положення "Духовного Регламенту" використовувались як керуючі документи для діяльності консисторій.

У 1838 р. Синодом розроблено, а в 1841 р. затверджено імператором, першу редакцію "Статуту Духовних консисторій". "Статут" вважався одним з основних документів, який характеризував адміністративну структуру православної церкви, тому Синод регулярно перевидавав його та поширював у єпархіальних центрах. У 1881 р. було розроблено другу редакцію названого документу. Дія основних положень "Статуту" зберігалась до революції 1917 р., коли діячі Всеросійського церковного Собору кардинально переглянули зміст даного документу.

За "Статутом" 1841 р., як і за наступною його редакцією 1881 р., консисторії визначались як присутственні установи, що перебували під безпосереднім керівництвом архієреїв та здійснювали функції управління та духовного суду в єпархіях [29.-С.3].

Консисторії складались з присутствій та канцелярій. В столичній Київській консисторії (як і в Петербурзькій та Московській) створено по два присутствія; в решті єпархіальних центрів - по одному. До присутствій входило 5-10 духовних осіб з архімандритів, ігуменів, ієромонахів, священиків. Остаточну кількість членів присутствія визначав Синод, при складанні штатного розкладу для кожної єпархії. Особовий склад присутствій комплектувався з наближеного до архієреїв духовенства, членів кафедральних соборів, монастирів, ректорів академій та семінарій - всі обирались преосвященним та затверджувались Синодом [29.-С.100]. Проте, жоден не отримував жалування за свою роботу, хоч працювали щоденно по 7-8 годин (з 9 години ранку до 5-6 вечора).

Засідання присутствій з розгляду поточних єпархіальних справ відбувались регулярно і колегіально; участь всього кадрового штату вважалась обов' язковою, бо вони володіли правом голосу. Тільки ректорам академій і семінарій з поважних причин дозволялась відсутність. Як правило, єпископат не брав участі в засіданнях присутствій - на них головував секретар консисторії. При виникненні розбіжностей у поглядах, справу передавали на розсуд секретаря. Останній порівнював рішення з діючим законодавством і виносив остаточний вирок.

Чин консисторського секретаря вважався одним з найвпливовіших в єпархії. Його підпорядкованість архієрею була лише формальною. Фактично, безпосереднім керівником секретаря був обер прокурор. Він особисто підбирав та призначав секретарів до консисторій. Секретар консисторії щомісячно звітував до Синоду про стан поточних справ в єпархії. Від нього залежала характеристика правлячого єпископа: не виключались наклепи секретарів на архієреїв, що обумовлювало переведення останніх на менш вигідні посади або, взагалі, звільнення за штат. Обіг справочинства консисторій, згідно зі "Статутом", влаштовувався так, що секретарі обов'язково брали участь в усіх засіданнях