Таким чином, інтегрувавши в імперську церковну структуру інститут консисторій, синодальна влада спробувала надати йому колегіального характеру у формі спільної діяльності кількох рівноправних між собою осіб. Аналіз генези консисторій виявляє завуальованість імперських перетворень в церковному устрої та дозволяє виокремити кілька етапів реорганізації інституту консисторій.

По-перше, включення консисторій у структуру російської православної церкви відбулось в період петровських церковних реформ, тобто у 20-х рр. ХVШ ст. Однією з цілей петровської церковної модернізації виступала уніфікація адміністративного устрою РПЦ, налагодження чіткого ритму роботи єпархіальних та парафіяльних установ. Потреба розробки єдиного еталону для всіх органів обумовлювалась кількома чинниками. Зокрема, прагнучи перетворити Російську імперію у європейську державу, гідного міжнародного партнера, Петро І брав за взірець структуру органів управління (в тому числі церковних) закордонних країн. Проте, якщо запозичення організації світських органів відбувалось менш болісно, то копіювання західного (католицького чи протестантського) церковного устрою в більшій мірі суперечило російському менталітету, характерною рисою якого була релігійна нетолерантність. Переймання Російською імперією основних рис цкрковної структури України відповідало намірам Петра I. Спільне православне віросповідання українців та росіян, близькість їх менталітетів і мов, можливість використати українські ресурси при безпосередньому впровадженні адміністративної церковної реформи. Крім того, секуляризаційною реформою Катерини ІІ до складу консисторій зараховано світський елемент, питома вага якого переважала над традиційним чернецтвом. Ще одним важливим чинником був той факт, що голови названих єпархіальних установ призначались обер- прокурорами з числа світських осіб. Секретарям доручено функції контролю та нагляду за архієреями та всіма церковними установами єпархії. Консисторії, в такий спосіб, перетворювались з суто церковних судових і дорадчих єпископам установ, що було притаманним для української православної церкви, на імперсько-бюрократичні, змирщині органи з контролюючими та підзвітними функціями.

Не менш інтенсивно україно-російська релігійна інтеграція відбувалась на середній ланці церковної організації - на рівні протопопій, духовних правлінь та благочиній. Вище ми аналізували організацію і діяльність традиційних для української православної церкви органів середнього рівня - протопопій. Їх назва впродовж XVIII ст. поступово замінювалась: ці установи іменували духовними правліннями, а з кінця XVIII - початку ХІХ ст. - благочиніями. Структура і функції даних органів корегувались у контексті модернізації імперсько-синодальної системи. У зв'язку зі зростанням числа парафій збільшувалась їх кількість і в протопопіях. Зокрема, за відомостями Київської митрополії у 1743 р. налічувалось 21 потопопія з 1 100 парафіями, у 1756 р. - 23 з 1 141 парафією [20.-С.215]; у Чернігівській на початку XVIH ст. нараховувалось сім протопопій [30.-С.114], в 50-х роках XVIII ст. - 11 з 526 парафіями [30.-С.116]. На Волині, напередодні її включення до складу Російської імперії, тобто в 50-70-х роках XVIII ст. існувало п'ять протопопій [31.-С.226] та 1 902 парафіяльних храми, в ХІХ ст. в названій єпархії нараховувалось 63 благочинія (аналогічних протопопіям установ) [32.-С.21]. Враховуючи той факт, що до кінця XVIII ст. кордони українських єпархій не було врегульовано (закон про уніфікацію меж губерній та єпархій видано тільки в 1799 р.), наведення статистичних відомостей по єпархіям є умовним, оскільки часті територіальні реформи в означений період суттєво змінювали районування українських єпархій.

Найглибше російська імперська інтеграція поглинула церковний устрій Слобідської України. Нагадаємо, що в церковно-адміністративному відношенні парафії Слобожанщини з 1667 р. підпорядковувались Білгородським архієреям. Синодальний наступ, спрямований на винищення українських традицій з церковного устрою, реалізовувався через заборону або заміну на російські варіанти українських обрядів, традицій, звичаїв. Зазнала імперських перетворень і структура органів церковного управління Слобожанщини. Формально представниками архієреїв вважались харківські соборні протопопи. Вони керували підвідомчими парафіями, що розташовувалися на території однойменного полку. Загалом числилось 86 церков, але вони розподілялись, відповідно до повітів, на п' ять відділів: Валківський, Нововодолазький, Ольшанський, Золочівський, Харківський [33.-С.16]. Під юрисдикцією Ізюмського духовного правління, яке за синодальними документами називалось Двором духовним або Приказом Духовних справ, перебувало 55 церков. Вони підлягали веденню Ізюмського, Балаклійського, Бурлуцького (або Печенізького) та Куп'янського благочинних [33.-С.18]. Розподіл Білгородської єпархії на протопопії відповідав загальноімперським стандартам. Специфічним було те, що 15 з 19 протопопій названої єпархії розташовувались на території Слобідської України. Консисторії на території Слобожанських протопопій не існувало, її функції виконувало духовне правління, що складалось з протопопа та двох найбільш авторитетних священиків. Реорганізація управління на Слобожанщині відбулась на початку ХІХ ст. у зв'язку зі створенням самостійної Слобідсько- Української єпархії з центром у Харкові. Проте ця самостійність була умовною: інфраструктура нової єпархії розбудовувалась на імперських русифікаторських засадах під пильним контролем Синоду. В 1800 р. засновано консисторію та дев'ять духовних правлінь. Останні, в свою чергу, поділялись на благочинія.

На Півдні України, зокрема на Катеринославщині діяло п' ять протопопій та Новоростовське духовне правління. Після заснування Катеринославського намісництва архієпископ Слов'янський і Херсонський Никифор констатував, що в намісництві функціонує 15 духовних правлінь - Полтавське, Кременчуцьке, Бахмутське, Новомиргородське (у однойменних містах), Катерининське - у слободі Нові Водолаги, Слов'янське - в м. Кайдаках, Новоростовське - у фортеці Св. Дмитра, Павлоградське - в Олександрівській фортеці, Крюківське - в