На наш погляд, рубіж XVIII та ХІХ ст. є знаковим для церковної структури України, як і для російсько-українських відносин взагалі. Етап запозичення імперською Росією традиційних для української церкви елементів організаційного устрою завершився. Новий курс вимагав більш радикального поглинення імперсько-синодальними структурами особливостей релігійного та політичного устрою України. В церковній сфері це реалізовувалось через уніфікацію кордонів єпархій та губерній, а також стандартизацію роботи органів єпархіального управління. Змін на консисторському рівні ми вже торкались. Модернізація середньої церковної ланки носила нищівні для української церкви наслідки. В другій половині ХІХ ст., відповідно до синодальних наказів, майже всі духовні правління було закрито. Офіційною причиною скасування інституту духовних правлінь оголошено те, що названі установи дублювали функції консисторій, за виключенням розповсюдження наказів та розпоряджень єпархіальної влади. Реально ж владою керувало прагнення централізувати нагляд за духовенством, зосередити керівні органи в губернських містах, полегшити контроль за виконанням її наказів, знищити регіональні та національні відмінності у церковному устрої, перевести всі церковні установи в єдиний спільний ритм роботи, який би відповідав загальноімперським стандартам роботи. Вважаємо, що церковна політика імперсько-синодального уряду мала сенс. Вона вкорінювала норми, які відповідали вектору зміцнення абсолютистської держави і церкви в ній. Засади, які суперечили доктрині Російської імперії, знищувались, згадки про них допускались лише на рівні краєзнавчих нарисів [34; 35].

Таким чином, на теренах Російської імперії вводилась єдинодержавна організація діяльності всіх органів церковного управління, що давало можливість скоординувати та контролювати їх діяльність. Разом з тим злагодженого механізму роботи імперських установ не сформувалось. Цьому завадили надмірна бюрократизація, амбіційність чиновництва та неузгодженості в імперському законодавстві. Вище ми вже згадували про тривалу відсутність керівних актів для духовних консисторій. Аналогічна ситуація склалась і з благочиніями. Середня ланка управління в своїй роботі керувалась окремими наказами синоду та єпархіальних установ. Загальноімперська уніфікація структури і змісту діяльності благочинній відбулась лише у 1838-1841 рр. - в роки запровадження "Статуту духовних консисторій". Названий документ визначав напрямки роботи не тільки єпархіальних, а і всіх церковних органів взагалі. Згідно зі "Статутом духовних консисторій", середньою ланкою адміністрації російської православної церкви другої половини ХІХ ст. вважались благочинія, що включали від 10 до 30 храмів. Благочинних призначав єпархіальний архієрей [36.-С.37], хоча у периферійних українських повітах ще зберігався звичай обрання благочинних. До відання благочинних входили питання всебічного нагляду за станом церков і духовенства, виконанням наказів Синоду, опікування парафією при раптовій смерті священика. Благочинні призначали тимчасово виконуючого обов'язки на вакансію, контролювали церковні документи та архіви.

Найменше російська інтеграція проявилась на парафіяльному рівні. У другій половині XVIII - на початку ХІХ ст. в українських парафіях зберігались засади традиційного для української церкви устрою, незважаючи на те, що впродовж XVIII ст. імперський уряд вживав заходів щодо ліквідації виборності духовенства.

В останні роки XVIII ст. російська інтеграція українського православного середовища відбувалась суперечливо та непослідовно. Павло І, незважаючи на свої прагнення реставрувати докатерининський лад, у питанні церковного устрою виявився більшим консерватором, аніж його мати. В 1797 р. імператор скасував виборні засади як в церковному, так і у світському середовищі [37.-С.224]. Як завжди, реальні причини видання наказу завуальовувались під благопристойним приводом. Офіційно оголошувалось, що виборність скасовано з метою підвищення освітнього рівня духовенства та його суспільного статусу. Насправді, наприкінці XVIII ст. відбулася серія виступів селян проти поміщиків; жандармське управління зафіксувало факти участі священиків серед повстанців. Наказом від 1797 р. встановлювалось правило призначення священно- і церковнослужителів виключно за протекції духового правління та благочинного. З метою узгодження нововиданого закону з положеннями "Духовного Регламенту", в яких йшлося про виборність і які ніхто не скасовував, уряд постановив, щоб духовні правління приймали звернення лише за підписом самих бажаючих отримати священно- чи церковнослужительські чини, із доданням схвали парафіян. Для того, щоб по всій території

Російської імперії такого роду документи складались одноманітно, Синод наказав надрукувати зразки "Одобрєній" і надіслати їх у кожну єпархію.

У 1808 р. новий урядовий закон остаточно звів нанівець підвалини самоврядування у парафіях. Встановлювалось правило, за яким усі духовні парафіяльні вакансії, розподілені на п'ять класів, з певним розміром жалування, перебували у розпорядженні архієрея (про виборність не йшлося) [38.-С.577; 39.-С.104-107; 40.-С.166]. Незважаючи на законодавчу строкатість, право парафіян обирати священика юридично не скасовувалось. Воно наполегливо приховувалось урядом, з розрахунку на імпресіонізм народного менталітету. В українських єпархіях, за даними публіцистів та краєзнавців М. Костомарова [18], К. Берези [41.-С.166-168], О. Папкова [39.-С.163], звичай обрання священиків вважався настільки вкоріненим, що будь-які спроби скасувати його викликали супротив парафіян. В Бессарабії, на Півдні України та на Київщині до кінця 40-х рр. ХІХ ст. практикувалось протегування парафіянами своїх кандидатів на священство. Віруючі в письмовій формі гарантували благочинному добропорядність та моральність претендента. Благочинний ручався за нього перед архієреєм [41.-С.167]. Таким чином, завдяки процедурі "Одобрєній", церковній адміністрації вдавалося лавірувати між синодальним тиском та місцевою традицією.

На наш